Священик задоволений, що його не затримують, пожвавився, голосно засміявся:

— Чоловіче, а для чого я тут? Старість — це письмо в оба боки, ласка — це так, але головне випробовування — це ще більше. Ті — своє показали, не злякалися, тепер їх видно наскрізь до сонця. Які ж вони прозорі! Ну і позбулися. А ми, братику, ще тягнімо, гайда догори. Бо хтозна, як ми проявимося. Від старих вимагають жорсткішого рахунку. Бо тимчасом Бог дає нам щодня і надто багато. Треба дякувати, а не буркотіти. А я вже такий старий, як перепалений горщик, кипить швидко і зразу ж витікає.

Андрійко мовчав, дивився поперед себе, щось жував у зубах, ще по слову пробовкував:

— Кажете — рахунку вимагають… А я вам ще не сповідався про те, що мене пече. Га, якби ж це знати, отче духовний. У нас кажуть, що тим, котрі ліс катують і нищать, за кару після смерті будуть ноги з могили стирчати, як гілки. Або й ще гірше…

Священик зморщився:

— Що? Що ще гірше?

— Святий грім в могилі вдарить у статеві органи… Ой, я б уже заховався під землю. Та що ж? І так мене дістане. Який сором!

Андрійко з труднощами ковтав слово за словом, немов горло його напухло. Священик рознервувався:

— Який сором, що це за небилиці?

— Ті молоді вже заплатили, і я не скажу, що з честю. А на мене — ще чекає.

— Що ви, що чекає?

Андрійко прошепотів:

— Ті, лісні — знущаються, ображають. Так, як тоді, коли мене Біда в гущавині спіймала і снігом засипала. Так само мені іржала до вуха: «Ти лісова смерть? І-га-га-га, ти пишносрака надута, Андрійку. Ти шкодив, винищував цілим родом тих, що не захищаються, винищував їх до останнього! Ганьба тобі за це, вічна ганьба! І тому другому так само». Так гавкають, не дають мені жити. І ще вам зізнаюся, що мені шкода Фоки, і то дуже…

Андрійко опустив голову, закрив очі рукою, а священик відкрив рота так, наче хапав повітря, потім міцно цмокнув, ніби скуштував щось смачне, нарешті замахав руками, немов відганяв щось від себе. Знову сів, забув про від’їзд. Заспокоївся, говорив чітко, слово за словом:

— Пан Бог дав нам свої діла для чесного використання, для праці. Дав також і ліс, так само, як і худобу. А заборон щодо цього не давав і покарань таких немає.

Андрійко підвів голову, вдарив очима, пробурчав:

— Щоб за це не було кари? Що ви мені тут розповідаєте.

Роздратований священик підвищив голос:

— У цій справі ви нікому не зробили кривди, бо і не хотіли робити кривди. А де ви чули таку заповідь: «пам’ятай, щоб не рубати лісу»? Немає такого.