— То сумління вже ні до чого? — прошепотів Андрійко.

Священик нетерпляче закричав:

— Сумління потрібно слухатись, а не лякатися, і молитися. Бог милосердний!

— Милосердний? — зітхнув Андрійко недовірливо.

— Так, — прибив священик, — молитися. Поки ми молимося, доти ми потрібні на цьому світі. Це корінь для обох світів, для цього і для того. — Священик підвівся і рішуче заволав: — Помолімося, Андрійку.

Андрійко опустив голову, молився упівголоса, але пропасниця ним різко затрясла. Він здригався у судорогах і зітхав більше, ніж молився. Священик гордовито підірвав худу голову, як гірський кінь, коли винюхає якийсь страх у темряві.

— Андрійку, голову догори! Чи ж ви забули своє власне бутинове прислів’я, юнацьке: «Немає на нас смерті…. аж поки не прийде». — Декан засміявся підбадьорливо.

Андрійко підвів голову і сумно, але вдячно посміхнувся.

Тимчасом на засніженому подвір’ї чекали два коня, яких тримав Любко, осідлані м’яко і тепло. Коло них стояли дві дівчини з дерев`яними лопатами. Загорнутий у грубу манту священик сів на стару булану кобилу, звану Лиса, а Любко їхав поруч на припаленому гнідому Шкрумку. Одна дівчина лопатою пробивала в снігу дорогу, а друга вела кобилу за вуздечку. Любко весь час споглядав на Лису, лагідно покрикуючи. Та не було такої потреби, бо щойно вона вийшла з подвір’я, почала турботливо сопіти, підозріливо нюхати сніг, гребти його передніми ногами і щомить присідати на круп. Дорога вниз видалася священикові ще стрімкішою, ніж виїзд вгору два дні тому, просто неможливою для спуску. З пустки, яка бушувала навколо лісу, то сліпило ударами сонце, розблискуючи пухнастий сніг на деревах, то вривався вітер, роздирав його, розвіював. Та потім сніг закурився десь із пустирища. Ба, сипнув знизу до неба, і ще більше, вистрелив вгору білими стовпами. І вже викрутився у світ. Де низ, де верх? Священик закрив очі. Але худа голова старої кобили не похитнулася. Лиса відмірювала крок за кроком, так само й Шкрумко, то ковзаючи, то хрипучи від страху напружувався, завзято вчився. У похмуро-світлистій заметілі два виховувані від лошатка у хаті бабські коненята ступали бадьоро, але уважними кроками вони так втрамбовували сніг, неначе везли вантаж найгарніших великодніх писанок до церкви на святе Воскресіння. Обидвоє сильно напружувалися. Але тільки у тому напрямку, щоб гальмувати. Сила тяжіння працювала замість них, тягнучи їх униз, а вони впиралися, майстерно нею управляючи. На поворотах стежка, яка була покращеним плаєм старого панського бутину, зависала у пустці. Хтось, п’яний від ігор світла та снігу, якщо б забув про обережність, міг би тішитись, що пливе у повітрі. І священик, який вирвався із перегрітої хати, після дводенної засидженості, від грізних примар і важких снів — тішився. Кахикав і кашляв, іноді щось укололо його у горлі, як ножем, але дивлячись на танець світла зі снігом, то в провалля, то в блакить, або ж оглядаючи коненят і самого себе, немов на білому канаті над безоднею, йому хотілося заспівати: Гей, пропала стара весна із позавчора.