Священик гостро перебив:

— Який же я був би священик, якби постійно тремтів перед чортами. Не життя є найважливішим, а те — яке життя.

Андрійко надувся і твердо прибив:

— Не їдьте сьогодні. Не поїдете!

Священик теж відрубав твердо:

— Пішки піду, до вечора кудись дійду. Бог пильнує. — Він встав і сказав: — Помолімося, Андрійку, божий псалміст співав так: «Чим є людина, що так турбуєшся про неї, Господи? Ти зробив її не надто нижчою від ангелів, наділив славою і шаною. Дав ти їй панування над ділами Твоїми, поклав до її ніг усі трави, корови, воли, вівці, польові тварини, птахи у повітрі і риби, і все, що знаходиться на водяних шляхах. О, Господи, яке ж прекрасне ім’я Твоє!».

Андрійко зітхнув, перехрестився і замовк. Незабаром про щось шепотівся з дітьми, неначе у змові. Любко і обидві доньки скулилися перелякано над батьком, весь час поглядаючи на священика. Повчаючи дітей, Андрійко, не зважаючи на пропасницю, викидав із себе пошепки грізні постріли:

— Не допустити їх, путами зв’язати, прогнати…

Священик здогадався, що це магічні настанови на небезпечну дорогу. Розуміючи, які страхи в них пробуджує, він виправдовувався:

— Діти мої, зрозумійте мене. Не гнівайтесь, я мушу їхати, її милість моя жінка дуже хвилюється, а старий святий кіт лементує по цілому будинку, не дає жити.

— Чому святий? — запитав Любко.

— Задля сміху так назвали старого коцура, бо він не покидав мене ні на крок. Навіть по церкві лазить за мною. А коли мене немає, то заводить і м’явкає, не можна витримати.

Священик підвівся, прощався з присутніми. Поривчасто сказав:

— Наказую вам, Андрійку, вигріти пропасницю на печі і то повністю! Лише весною гайда на сонце, хай вигріє!

Андрійко скиглив по слову:

— Думок — моїх — не вигріє, — з голови проростають. Дай вам Боже, отче духовний, сьогодні щасливо доїхати, а весною — я відведу вас на те місце, щоб ви його освятили… А, якщо Бог не дасть, то принаймні сюди на гору по мене приїдете…

Священик зрозумів.

— Соромтеся, Андрійку, Господь до вас проявив стільки ласки, то мусите жити. Та й ви ще хлопчисько напроти мене.

— Хлопчисько? Мене надто обтяжує на плечах той тягар. Такі молоді пішли намарно, то для чого ж я тут?