Потім розповідали, що загинуло дев’ятеро. Це неправда. Тільки восьмеро, про це треба пам’ятати. Бо я один уникнув. Я вартував здавна, відганяв це примівками…

Священик знітився, підвівся різко у пориві, потім відразу ж сів. Опанував себе, заволав:

— Бог може все! Написано ж: Ти розбив голови драконів і розчавив голови Левіатана.

Андрійко задумався, переривчасто мимрив:

— Тож я думаю собі так — що ж може такий, як я? Але якби преосвященний владика до того висвятив би своєчасно, одну за одною, всі гори і прокляв чортівню, не було б такої втрати.

Священик зірвався з лави:

— Що ж це вам стрілило в голову? Якщо преосвященний митрополит висвятить усі гори, то вже не буде снігових засов?

— Засови засовами, але вже не буде гуляти чорт-Левіатан, ані не полюватиме на християн, — Андрійко зітхнув: — А якщо б там в його животі був пророк, чи принаймні священик, то звільнив би.

Священикові важко було всидіти на місці, тим більше він довго не витримував і поза домом. Розмовляв з Андрійком до пізньої ночі, втішав його, але сам тієї ночі спав ще гірше, ніж попередньої. Спека перегрітої хати зварила його. Спокій затишку його обтяжував. А ще гірше, що якийсь кашель і духота тиснули йому на груди. Важкий сон розбудив його вдосвіта. Андрійко наполегливо затримував, а священик йому пояснював:

— Тут у вас добре, бо на краю світу, але своя хата — це своя шкіра. Знаєте ту байку, як старому чортові захотілося людської шкіри, а потім задушився у ній. Так і це. І ще й сон страшний мені приснився, треба втікати. Якась облава. Як пси зайця, переслідували мене затяті кредитори і незаплачені рахунки. Що я тут вивільнюся, то вони там наскочать — гузя! Не можу собі пригадати, щоб я колись мав якісь борги, та це, мабуть, якісь гріхи? Душить мене, мені потрібен рух, вітер.

Андрійко занепокоївся, присів на краю печі:

— Сон зрозумілий. Це ніякі не гріхи, це чорти на вас заповзялися. Сидіть у хаті, сьогодні ще не рушайте, отче духовний. Погода занадто парадна і пастка не на злих поставлена.

— Але ж тут немає жодного снігового замету, — відбивався священик.

— Немає? Але Льодова Баба звивається, спокушає світлом. М’яко, весело, а все ж западисто. Будь-де кінь може зсунутися задом у бердо, на саме дно, щонайменше, то ногу зламає.

— Воля Божа, Андрійку, — сказав священик.

Андрійко, як ображений, різко сахнувся, пропасниця сильніше затрясла ним. Він розкричався:

— Така воля Божа? Погубити стількох молодих? Осиротити стількох дітей? Ні! Це чорт! А ви хоч маєте з собою свячену воду? Кропило, олію, кадило і молитовник для прокляття чортів?