Ніч іще не закінчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний місяць царював у ній і сміявся. І їй незвідь-чому стало боляче слухати той сміх, бо туга гаряче стьобнула їй серце. В цей час почувся шелест, і вона впізнала знайому постать. Все більше й більше вслухувалась у заціпеніння, яке поступово охоплювало її тіло, а він стояв у глибині мороку й тужно дивився.

— Чому ти від мене пішла? — нарешті витис він із себе.

Вона мовчала. Здавалося, переставала існувати. Мертве сяйво обливало їй обличчя мерзлим молоком, і в ньому поблискували її очі.

— Хочеш, я приходитиму, як раніше, — сказав він. — І нікуди більше тебе не водитиму.

Вона почувала себе деревом. Самотнім, нерухомим деревом, на яке ллється мертве світло. Не може зрушити з місця, воно, наче каліка-птах, махає крильми, але не для того, щоб злетіти. Від того тріпоче, б’ється листя, а воно дивиться своїми дуплами в ніч і гукає до себе дятлів. Вони зможуть ударити дзьобом у серце і вибити з них тих жорстоких черв’яків, які точать його…

— Мені важко без тебе, — сказав він. — Мене проклято тим, що маю приходити до тебе в чужій личині, але та личина вже приросла до мене, і чим більше з тобою живу, тим більше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш і чекаєш. Можливо, я тільки тінь того, кого ти хочеш, але вже тим самим я твій. Скажи, чи не дав я тобі радості й щастя?

Вона вже зовсім стала деревом. Високим і самітним, до якого замість сподіваних дятлів прилетіли зозулі. Зозулі, які, замість вибивати з серця черв’яків, вдалися рахувати, скільки років залишилося жити тому серцю. Кукання те було одноманітне й безжальне, і від того хотілося хоч раз злетіти.

— Думай не тільки про себе, а й про того, кого ти чекаєш, — сказав він. — Про те, що і йому болить серце, — то вже частково й моє серце. Хіба не любив тебе так, як ніхто із людей? Хіба не згубив я заради тебе своєї колишньої подоби? Невже й справді так багато важить для вас, людей, ваша душа? Адже й син у нас є!

Вона шелестіла листям, а коли побачила свого сина, якого ніс на руках Іван, хитнулася було вслід. Але деревам судилася доля стояти на одному місці, і вона закричала їм услід кожною брунькою й галузкою своєю…

Іван повернувся з походу на світанку. Був одягнений у багатий кармазиновий стрій, і коли проїжджав вулицею, на нього вийшли подивитися всі сусіди. Вийшов і Маріїн батько, й Іван по-молодецькому зістрибнув із коня. Вони рушили до Йванової господи, а по дорозі батько оповів йому старечим, тремтливим голосом про Маріїну хворобу і про те, що вона банувала за ним.