Дрож пройшов по тілу Іллі Торського, ігумена Густинського. Неспокій та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до ніг троками й поворозами; здалося йому, що звідти, з глибини цього зеленого світла, притяглася рука чи звір дивачний на п’ять голів. Пальці оті довгі з головами на кінцях пройшли крізь нього і прошили, наче п’ять голок з п’ятьма нитками…

Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. «Щось тут справді відбулося, — подумав він, — нещастя якесь!» Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазія — стояв у майже темній келії. Підійшов до столу й викресав вогню. Припалив скіпку, і трійник на його столі захитав вогниками. Кудлаті тіні засновигали покоєм, Ілля сів на лаву й понурився.

У сінях загупало, перемерзлі у дерево чоботи голосно затупотіли: ішов із дровами грубник Самійло. Хрипко кашлянув за дверима, Ілля наче побачив його через завісу дверей: широкий, лахматий, з величезною в’язкою перед собою, із заіненою бородою і з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Ілля не обізвався, забухикав, наче у тимпан ударив.

— Заходь! — гукнув йому Ілля.

Тонкий запах дров, морозу всуміш із важким духом кожуха — Самійло стояв у дверях, як привид. Ілля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоїть у дверях і дивиться з-під острішкуватих брів. Чорне світло лилося з тих очей, а біла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.

— Слава Йсу!

— Во віки віків! — відгукнувся Ілля.

— Чи дозволите, отче ігумене, грубу затопити?

Ілля кивнув, і кудлата постать з тим величезним оберемком відступилася назад у сінці. Гримнули дрова об землю — Самійло вдарив кілька разів руками собі під пахви. Ілля взяв свічник і став на порозі.

— Візьми, Самійле, вогню від свічки, — сказав м’яко. — А що, тут і справді велике нещастя сталося?

— Велике, отче ігумене, — буркнув грубник. — Не на ніч таке й оповідати…

Взяв скіпку й підійшов запалити від свічки. Жовте світло впало на його бороду й на острішкуваті брови — Ілля ледве не згукнув: перед ним віч-на-віч стояв його батько.

«Блюди, ієрею, — читав Ілля слова із „Застороги“, — щоб не був ти незадоволений із того, що є; щоразу роздивляйся свою совість: чи не согрішив ти чого супроти заповіту? Найгірший-бо переступ — батьківські заповіді занедбати, впасти у непослух і в невиконання належного тобі діла. Про такий прогріх повинен ти зі скрутою сердечною жаліти і взяти дбале старання, щоб поправити те, — сповідь треба сотворити, що занедбав ти діло оте, і вседушно каятися тобі треба. Запам’ятай ці слова: нічого в житті своєму не досягнеш, коли не втямиш і не вкладеш у серце цю науку…»