— Мені, сину, не жаль, — почув він старечий батьковий голос, — що ти пішов у ченці, мені жаль, сину, що наш рід вигибає, ти ж бо у мене останній!

Його обличчя при цій мові було спокійне й навіть строге; Ілля тим був по-справжньому діткнутий — легше б переніс батькові дорікання. Натомість огорнула їх тиша, сіра й пелехата, роз’єднала у сивім мороку: спадали тоді на землю сутінки, плели синювато-білі тканки; вони раптом стали, як два коконці, міцно вкутані власними думками. Ілля не знав, що відказати батькові, та й до чого тут були слова. Рипнули двері, а вони й пальцем не кивнули на той рип: зайшов козак у червоному жупані. Був прозорий, як привид, та й був це привид. Сів біля них, та й поринув у мовчанку. Ілля крайока зирив на козака: те ж таки обличчя, що в нього і старого оцього, тільки був козак смутніший та понуріший. Знову рипнули двері, і вони почули шелест важкої жіночої одежі — красуня увійшла до їхньої хати. Була також прозора, мов привид, та й була вона привидом: мовчки сіла обіч батька. Старий і голови не звів, не зводив голови й Іллин брат, не звела голови й мати їхня, котра теж була прозора, як дим, і вже давно сиділа біля них; Ілля не зміг витримати тої напруги, встав, необережно зачепивши услона, і той з грюкотом упав на підлогу, аж скинули вражено головами всі ті дорогі тіні, котрі заповнили дім. Батько нарешті звів погляд: очі його були сині. Вицвілі, мов зимове небо, і горіло в них по вогнику. Дивився отак на сина, й не могли вони розвести очей.

— Землю нашу, — сказав спокійно батько, — перетворено на руїну, ми не можемо вже її оборонити, але сім’я своє ми повинні на ній покинути. Запам’ятай оцей мій заповіт…

Ігумен Ілля Торський рипнув зубами. Не міг витримати такої розмови, адже, відколи виїхав із рідного обійстя, не покидають його ці слова.

— Гей, Михайле! — гукнув він візниці. — Чи доберемося сьогодні?

— Коні пристали, — буркнув чернець, — а в мене рука на них не підіймається.

— А ти підійми ту руку, підійми! — сказав Ілля невдоволено. — Інакше ночуватимем у лісі!..

Михайло змахнув пужалном, і коні побігли веселіше. Стелилася навколо мертва порожнеча, і тільки невеликий лісок із правої руки був, як дивовижна галера — зі щоглами поламаними і з вітрилами обірваними.

— Гай, гай, що тут було, отче ігумене, — сказав кривоокий воротар, пострибуючи від холоду з однієї ноги на другу, єдине око його сльозилося. — Татари налетіли на село цілим чамбулом. Хто зумів утекти до нас, той уберігся, а решту чи побили, чи погнали в полон. У селі тепер ледве чи й половина людей!