Вони увійшли у двір і спинилися. Двері й вікна господи були порозчинювані, і видно стало, що в хаті гуляв вітер. На порозі сидів кіт і, як побачив їх, злякано чкурнув у кущі. А коли вони ступили в сіни, їм у вічі ледве не вдарив чорний ворон.

У світлиці лежала мертва Марія з притиснутим до грудей, теж неживим, сином.

1969

Кров на снігу

Кров на снігу

Незвичні настрої обсіли сьогодні Іллю Торського, ігумена Густинського монастиря. Він їхав, загорнутий у вовчі хутра, притомлений кінь уже не біг, а йшов, і візниця-чернець у величезному кожусі подрімував на передку саней. Над головою похитувалося блідаве небо, і холодно палало в тому небі сонце. Грала навдокіл та іскріла широка снігова рівнина, переліски теж були засипані снігом і поставали звіддалік, наче гори.

Тонкий сум торкнув душу Торського; в голові ще стояли слова, які він почув од київських знайомих, — ще бліділи в уяві й обличчя їхні, хиталися, як небо оте над головою, немов вирізані з тонкого і м’якого паперу. Хотів обдумати ті важкі й неприємні для краю звістки, про які оповіли йому ті обличчя, але не міг утримати біля себе ні думок, ні облич отих — відпливали, наче брала їх з собою прозора вода, а тоді припливали знову. Дорога порипувала під кінськими копитами й санками, тихий і злагоджений ритм того рипу заколисував Іллю.

По дорозі він заїхав був у батьківське обійстя. Ігуменів батько, сивий козак, обійняв сина, й на оці йому блиснула сльоза. Ілля озирнувся. Побачив його там, у глибині цього поля, коло далекого переліска, білого на білому тлі, наче вицвіченого; стояв на дорозі з кийком і в білому кожусі, дививсь услід саням, — було це так, коли він покинув рідне обійстя.

— Гей, сину, — сказав старий на прощання, — чи ж побачимось у цьому світі ще? Вже я немолодий, і до мене біла гостя приходить!

Іллі здалося, що бачить оту білу гостю, — стояла за батьковими плечима в білій сукні, аж до землі волочилася, і обличчя в неї — як баби снігової.

Там, біля села, стояли й баби снігові, було їх три, і дивилися вони в їхній бік також; батько бовванів на порожній дорозі і теж був наче з паперу вирізаний. Іллі захотілося раптом повернути коні й пробути з батьком ще один день. Щоб вони могли посидіти в порожній хаті і щоб, дивлячись один на одного, відбули отак прощання своє. Довшого прощання захотілося Іллі Торському з батьком, бо саме в той момент, коли озирався на баби снігові й на батька біля них, повірив раптом, що з батьком уже й справді ніколи вони не зустрінуться.

Три снігові баби вийшли за село й зорили червоними очима; жінка у білій сукні йшла вслід за батьком, який повертавсь у свій порожній дім. Біля придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жінка біля нього; Ілля Торський аж очі приплющив, так боляче йому стало.