Маючи таку пристрасть до ікон, в які вірила, що вони є не образами божества, а самим божеством, матінка в дивний спосіб подружилася із місцевим іконописцем, який і прізвище мав Іконник, бо це заняття в нього було родове. Заманила його у свої володіння, збудувала хату в липовому гайку – був то самотній старий, у якого жінка померла, а дочки повиходили заміж, купувала йому фарби й пензлі, власне давала на те окремі гроші, а в час своїх знаменитих оглядин володінь завершувала поїздку відвідуванням Кирила Іконника. Той здаля чув деренчання її повозу, виходив у двір, сивий і простоволосий, у полотняній одежі, замазаній фарбами, і надчікував пані. І хоча, відвідуючи інші місця, матінка ніколи із карети не злазила, тут це чинилося завжди – те знаю, бо кілька разів брала мене в поїздку з собою, я тоді тулився біля неї, як горобеня під крилом горобихи. Візниця і Константій сходили із козлів, підставляли матінці плечі, матінка впиралася на них як об стовпи і, крекчучи та постогнуючи, вельми повільно сходила долі, а повільно, бо, падаючи з розваленої нею брички, здобула сталого і містичного страха, що може знову впасти і цього разу щось собі зламає. До речі, вельми послужливі Константій та візниця (останнього вона не змінювала аж до смерті), коли впала в калабаню, чомусь не кинулися її звідти витягувати, а скромно стояли на узбіччі й дивилися, як матінка борсається у багні; я гадаю, що це сталося тому, що було порушено звичного ритуала, а інструкції, як себе вести в подібних випадках, вони не діставали, отже чекали від матінки розпорядження, а його вона, бувши зворушена падінням, не спромоглася видати, отож мусіла вибрьохуватися із багнюки сама, що успішно й учинила. Тоді глянула на своїх уражених, але й спокійних чоловічим спокоєм, спідручних і спитала:

– Чого не допомогли?

– Але ж ви, матінко, не сказали, – мовив візниця і філософським рухом почухав собі потилицю…

Так от, матінка сходила в траву, урочисто віталася з Іконником, славлячи Христа, маляр гідно відповідав, але не кидався до її руки, як чинили інші, але тільки ледь порушував головою.

– Малюєш? – спитала матінка.

– Та вже ж, – відказав маляр. – Такий мій хрест!

– Щасливий хрест, щасливий! – казала матінка і рушала в хату, а Іконник заходив якраз перед нею, залишивши відчинені двері. Пам’ятаю, матінка зайшла в хату, а я за нею, повний глибокого інтересу, що його ми, діти, відчували до цієї загадкової хати в лісі, навіть розповідали поміж себе, ніби Іконник у ній воює з чортами, хоч того ніхто не бачив; тут для матінки був спеціально виготовлений широчезний услін, а замість осіддя мав широкі паси – матінка важко на нього всілася, мені іконописець дав ослінця маленького; візниця ж з Константієм чомусь залишилися надворі.