– Малюй, малюй, божий чоловіче, – сказала матінка, – а я подивлюся і спочину.

Іконник малював на свіжій липовій дошці; до речі, в дворі стояв тертичник для пиляння дощок; матінка при потребі присилала сюди двох пилярів, які зрубували визначену малярем липу і розпилювали її за його ж указівками – про це мені матінка оповіла дорогою, – а ми з матінкою сиділи непорушні й заворожені, адже перед нами чинилося таїнство. Гадаю, що розуміння цього було в матінки і в мене тодішнього різне: вона мала змогу бачити, як з-під рук божого чоловіка, яким щиро вважала іконописця (адже творив божественне діло), з’являється божество, якому вклонятимуться люди, а я був заворожений самим актом малювання, бо ніколи не бачив, як це робиться. Іконник же не зважав на нас анітрохи, спокійно і зосереджено творив своє діло, і ми просиділи з матінкою так години зо дві, а коли я поглянув на її обличчя, вразився: було воно благе, схвильоване, надихнуте, ніби це вона сама народжувала божество. Не сумніваюся, що все так відбувалося і в інші рази, коли матінка приїжджала сюди сама. Зрештою, заворушилася, зітхнула і сказала:

– Оце ніби джерельної води напилася!

– То, може, вгостити вас, матінко, й водою? – спитав іконописець, кладучи пензля, а їх у нього був цілий набір, очевидно, зроблені власноруч.

– А вгости, коли будеш ласкавий!

– Щойно приніс, – сказав спокійно, бо все робив спокійно, маляр, витираючи руки зафарбленою шматиною.

Вийшов, а матінка сказала мені:

– Так гарно тут пахне!

Пахло фарбами, свіжими дошками і ще чимось. І я збагнув чим, озирнувши стіни, завішені готовими іконами, – їх Іконник возив продавати на ярмарки: до кожної ікони вгорі було прикріплено пучку якогось зілля.

Маляр уніс у глиняному горнятку води, але матінка дала напитися спершу мені. Здалося, що й вода трохи пахне фарбами, свіжими дошками та зіллям. Але була напрочуд солодка і вельми холодна.

– Помаленьку пий, щоб не застудився, – попередила матінка. – То вода із джерела, над яким на дереві з’явився образ святої Богородиці.

– А таки так! – спокійно мовив маляр, і я побачив, що його сива борода також замазана фарбою.

Матінка допила залишену мною воду і сказала:

– Свята водичка! Ніде такої немає.

– То може, вточити ще, матінко? – спитав Іконник.

– Та ні, досить, – мовила матінка. – Пригости і тих лобуряк!

Лобуряками лагідно називала візницю й Константія. До речі, вода й справді напрочуд вгамовувала спрагу.

Маляр вийшов пригостити водою "лобуряк", а ми з матінкою ще посиділи, дивлячись на недомальовану ікону, власне, дивилася вона, а я роззирався й навдокіл. Це була уладнена майстерня: в кутку стояв стіл, біля якого накидано світложовтих покручених стружок, на столі – рубанки. На стіні біля столу висіли різні пилки, був там інший інструмент, призначення якого не знав. Дошку, на якій малював маляр, вправлено у станка.