Мервін бере свічку, запалює її запальничкою і йде до каністри з бензином.

ТОБІ: Іди на фік звідси, Мервіне!

МЕРІЛІН: Благаю, Мервіне! Ти що!

МЕРВІН: Та я жартую! Господи! Подзвоню, подзвоню.

Мервін задмухує свічку, сміється й виходить зі свічкою і запальничкою, лишаючи Тобі та Мерілін прикутих, спустошених. Через якусь мить вони дивляться одне на одного, перелякані.

ТОБІ: Я ніби знову налажав?

МЕРІЛІН: Ніби?

Вони всміхаються.

МЕРІЛІН: Я теж винна.

ТОБІ: Я просто хотів добути грошей, щоб тебе куди-небудь зводити. Кудись, де гарно. Кудись, де весело. Кудись, де можна гульнути на п’ятсот баксів. І дивися, чим це закінчилося. Складом рук.

МЕРІЛІН: Думаєш, він купив усі ці руки? Чи одрубав у людей?

ТОБІ: Думаю, що того й того потроху. (Пауза.) І що такого є в домі його матері, що вона не хотіла, щоб бачили лягаві, якщо він спокійно собі розгулює з валізою, повною довбаних рук?

МЕРІЛІН: Ти повірив у його казки про Спокан і про рейки? Про те, як йому відрізало руку.

ТОБІ: Щось мені здається, що я таке бачив колись по телевізору. Там ще Лі Мейджорс грав. Хоч, може, я сплутав з «Біонічною жінкою», не знаю.

МЕРІЛІН: Це дуже жорстоко, скажи — коли хтось махає тобі на прощання твоєю ж власною рукою.

ТОБІ: Це було б жорстоко, але я тобі скажу, що в світі багато жорстоких людей. І я не брешу.