ТОБІ: Правда. Надмірна, типу.

Кармайкл відкидає каністру вбік, проходить поміж рук, помічає їхні кросівки.

КАРМАЙКЛ: Нащо ви пороззувалися?

ТОБІ: Ми кидалися кросами у свічку. Пробачте.

Кармайкл збирає їхні кросівки.

КАРМАЙКЛ: Є щось дивне зі взуттям. У мене небагато взуття. Власне кажучи, одна пара. І часом я, буває, лежу вночі у ліжку, дивлюся на свої туфлі й думаю: «Чи це остання пара взуття, що я ношу?». Розумієте? «Чи та це пара взуття, в якій я вмру?» Бо ніхто ніколи не знає, коли вранці взувається, що це може бути та пара взуття, в якій він умре. Ніхто переважно не знає. Але, скажу вам: ви знаєте. Обоє знаєте. Тому беріть свої шкари, взувайтеся й поставимо крапку на цій пекельній херні.

Кармайкл кидає їм їхнє взуття й починає щось шукати по кишенях, а ті двоє встають і намагаються тягти час, при цьому Тобі поглядає у вікно, чи не їде поліція...

ТОБІ: Е, той, хто хоче вчинити самогубство, знає. Той, хто хоче скочити з моста, чи повіситися, чи що там. Він знає, в якому взутті вмре.

КАРМАЙКЛ: Так, той, хто хоче вчинити самогубство, мабуть, знає.

МЕРІЛІН: І той, хто... я подумала про того, в кого нема ніг, про безногого, але це не ліпиться. А може, той, у кого взуття приклеїлося до ніг? Випадково, якось так, і клей дуже міцний...

ТОБІ: Суперклей якийсь.

МЕРІЛІН: Суперклей якийсь, і він взувається — а він не знав — і він взувається й одразу після цього вмирає.

КАРМАЙКЛ: Слухайте, я не казав, що ніхто не знає. Я казав, що в основному ніхто не знає. І всю цю лажу про взуття я сказав, щоб вас налякати перед смертю, ясно? Я не збирався починати великі взуттєві дебати.

МЕРІЛІН: Це було негарно!

КАРМАЙКЛ: Бо я і є негарний.

МЕРІЛІН: Так, негарний!

КАРМАЙКЛ: У когось із вас сірники є?