* * *

У спальні старшої групи поруч із Ядвіґою поклали новеньку — товсту стрижену під хлопчика Алку. Перед тихою годиною товстуля взяла за звичку навалюватися своїм пухким тілом на сусідку, придушувати або ж боляче щипатися. Коли наставала черга Ядвіґи стрибати на скакалці або крутити обруч, Алка розпливалася кривою самовдоволеною посмішкою, нахабно, без поспіху виходила замість Ядвіґи, погрожуючи кулаком. Знаючи важкість цього кулачка, жертві не лишалося нічого іншого, як проковтнути приниження й боязко відійти до стіни, гамуючи лють. До пори до часу…

Алка легковажно вважала, що вага, сила й нахабство дають безперечну перевагу. Якось, коли перед денним сном вона стягувала з себе через голову затісну червону сукенку в горошок, Ядвіґа розлюченою кицькою накинулася на ошелешену жертву, яка заплуталася в одязі, немилосердно осипаючи її ударами, боляче щипаючись, аж поки та заревіла басом, прилюдно пообіцявши ніколи не займати Ядвіґочку і завжди поступатися першим місцем в іграх. Незабаром в Алли прямо в садку розболівся живіт, і її забрали до лікарні вирізати апендикс, а коли вона повернулася, змарніла, зі шрамом на животі, Ядвіґа спитала:

— А що, боліло?

— Дуже. Тепер місяць не можна бігати й стрибати, поки не знімуть шви.

— Знаєш тепер, як себе поводити?

— Як це?

— А так. Захочеш мене скривдити, то ще й не таке тобі буде, зрозуміла?

— Я й не збиралася тебе кривдити, — в очах у Алли майнув переляк. — А що, ти вмієш насилати апендицит?

Ядвіґа непевно пересмикнула плечима й загадково усміхнулася.

— Тільки ти нікому не кажи. Я не можу, звичайно, насилати саме апендицит, але люди, котрі мене ображають, часто влітають у якусь халепу. Ось ти завваж того, хто до мене погано ставиться, і побачиш, що з ним обов’язково теж щось недобре трапиться. Може, не зразу, а через деякий час — але обов’язково.

— Ух ти! А як ти це робиш?

Насправді Ядвіґа не могла сказати з цього приводу нічого певного. З будь-якою людиною часом щось та трапляється. Проте їй хотілося бачити нерозривний зв’язок: неприємні речі повинні виникати як покарання за погане ставлення саме до неї. От якби й справді, подумати: «Нехай ця людина буде покарана!», і в тієї — раз! — і апендицит загострився, або її оса вжалить, або почнуть щодня уколи робити. Ядвіґа зітхнула.

— Я не знаю точно, як це робити, але так трапляється, та й квит. Мабуть, мене щось захищає.

— А що це таке?

— Сила така, природна. Все, Алко, більше не розпитуй мене. Про це не можна говорити, а то мені й самій може бути зле.

Ядвіґа вимовляла слова не замислюючись, вони наче самі йшли з неї. Коли загальновизнана красуня й розумниця Оленка, яка мала стати Снігуркою на новорічному святі, раптом захворіла на вітрянку, замість неї взяли Ядвіґу. Алка після занять зашепотіла: