— Не знаю, сама прибилася.

— Хочеш залишити?

— Звісно, хочу! Вона така гарненька, розумна. Я вже й ім’я їй придумала — Воркута.

Василь здивовано потер щоку.

— Ім’я якесь дивне. Та добре, Воркута, то й Воркута. Нехай живе, будинок охороняє. Ти йди, поспи, а я траву покошу, поки роса.

Василь пішов до повітки по косу, Яга поклала спати сина, сама прилягла на ліжко, але сон не йшов, кров іще вирувала в жилах молодою радісною енергією. Вона підійшла до дзеркала, розчесала волосся, бризнула на нього парфумів, глянула в свої очі, зовсім не схожі зараз на скорботні очі Богоматері.

Ж-ж-жик! Ж-ж-жик! Коса акуратно зрізала траву, що лягала до ніг рівними зеленими покосами. Яга дивилася на широку спину, напружені руки, запаморочливо гарні. Хто ще міг би зробити її такою щасливою, подарувати чарівний будиночок у лугах, радість материнства, повернути втрачене відчуття гармонії зі світом — тільки одна людина на світі. Вона була впевнена, що він ніколи не покине, не зрадить ні її, ні сина.

— Васильку, я люблю тебе, — сказала вона стиха, поклавши руку на бронзове від засмаги плече. Василь кинув косу, обернувся, не вірячи собі: може, вчулося? Яга стояла боса на свіжоскошеній траві, сліпучо гарна, і посміхалася.

— Я люблю тебе! І заміж піду, якщо ти ще не передумав.

Василь задумливо глянув у далечінь, справляючись із першою хвилею щастя, від якого мало не спинилося серце. Потім зробив те, про що мріяв довгими місяцями — дуже ніжно, міцно поцілував Ягу в солодкі м’які губи, відхилився, щоб краще бачити її обличчя, попросив:

— Повтори.

— Я люблю тебе, — повторила Яга, вже задихаючись у його обіймах, падаючи в духмяну траву, вмираючи від щастя, яке дарували його руки.

— Повтори, — просив він.

— Я люблю тебе, — встигла прошепотіти Яга, перш ніж горло стислося від блаженного стогону. — Я люблю тебе, — повторювала вона знову і знову, багато днів поспіль, а він ніяк не міг повірити, не міг натішитися ніжним тілом, бурштиновою глибиною очей, в яких довірливим теплим світлом віддано і чесно сяяло кохання…