ЧЕРВОНА ТРОЯНДА, ЧОРНА ТРОЯНДА Фрейдистська повість

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА, ЧОРНА ТРОЯНДА

Фрейдистська повість

ПРОЛОГ

— Ти ж любиш її, друже, любиш і навіть собі не хочеш у цьому признатися. Ти маєш до цієї нерозгаданої тобою жінки, що не може заснути при світлі повного місяця, букет змішаних емоцій. Ти любиш її і боїшся її, ти хочеш її бачити і волів би ніколи більше не перетинатися з нею. Ти щиро прагнеш нею володіти і тебе відштовхують невловимі деструктивні флюїди, котрі вона випромінює. Ти мрієш провести з нею тисячу та одну ніч, і тебе влаштовували би лише нечасті платонічні зустрічі. Ти безперервно думаєш про неї, будучи готовий, як юний совіцький піонер, ніколи її не згадувати, а також цього нещасливого для тебе жіночого імені, що асоціюється у твоєму вимордуваному мозку із психопатичними нападами істерії, суцільною агресією власниці, побудованою на брехні й крутійстві, за якою не розрізниш правди, із жіночою антивдданістю та антисамопожертвою. Це фатальне ім’я несе тобі, як амок, тільки приступи дикої туги за нездійсненним, тільки морок безтілесного антиеросу, тільки страждання, яких не вартує жодних півбукви і чверть звука у цьому селянському, запозиченому у древніх імені.

Невже тобі, нещасний, судилося пройти дев’ять, дев’ятнадцять, двадцять дев’ять дантових кіл, аби спізнати прірву і жах цієї найсолодшої отруйної ілюзії — кохання?..

— Друже! Кохання — це фікція, придумана юними онаністичними поетами та негарними малокрівними поетесами. У кращому випадку є сильне фізичне притягання, додаємо річну, найбільше дворічну зацикленість на об’єкті. Навіть найпалкіші закохані у золотий час апофеозу почуттів інтуїтивно розуміють прокляття і тягар неповноти їхньої ілюзорної єдності, вічну, як зорі над головою, муку розщепленості двох різностатевих половин, де одна, будучи навіть камікадзе-альтруїстом, ніколи не в змозі повносило і якнайглибше зрозуміти іншу.

О зловісний змію-спокуснику, що прирік на драму розполовиненості адам’яток та євеняток… І немає тут ані поради, ані розради, хоч лети сторч головою у Ніагарське водяне страховище, хоч організовуй мільйонну пацифістську армію миру з непорочних хлопчиків та дівчаток, одягнутих у білі льолі…

1

У спекотний травневий день Яків ішов на кладовище ще раз смутно глянути на упокій і сон колись і завжди дорогих облич, які для нього ніколи не помирали. Дорогою переслідував нестерпний сморід жасмину, що нагадував Якову виділення покійником трупного запаху. Здавалося, що все довкілля просякнуте цим вбивчим, воскозним і відразливим запахом жасмину. Чому жива квітка виділяє сегмент, що нагадує трупну отруту, а мощі багатьох святих довкруж розносили миро?