— Ти, ялівко, дітей не хочеш мати, бо манікюри й педикюри зіпсуються, не буде часу годинами біля дзеркала пудритися; ти хоч іноді питаєш мене, чим я живу, про що думаю, хіба одна частина мого організму викликає у тебе ще крихітку інтересу, та і те за звичкою, механічно; не за твої гроші п’ю, але через тебе, — він вже не міг зупинити спонтанного монологу. — Ти не тільки мене не любиш, зміюко, ти ненавидиш моїх родичів, бо вони до тебе задобрі, а до тебе треба приходити зі зв’язкою канчуків у руках, у високих чорних чоботях і чорному плащі й бити тебе так, щоби місяць валялася на ліжку. Ах ти… ти… ти, — текли із Яковових уст, як чорна річка, як чорна танатична троянда, брудні потоки словес, зачерпнутих із темряви п’яної підсвідомості.

Вона підбігала до Якова і, хапаючи його за сорочку, трусила, тіпаючись і вигукуючи:

— Ти занапастив моє життя, зрозумів, покидьку! Ьоже. скількох хлопців я мала, ти мені підсипав якогось засліплюючого зілля, сволото. Ні дня не хочу з тобою жити, зрозумів, п’яте колесо від воза, ні години! Я зараз же збираю речі, а ні здихай у своїй блювотині, зрозумів!

Хапала якісь ліфчики, помаду, спідниці й пробувала вкладати до гігантського картатого саквояжа, що завжди урочисто стирчав посередині кімнати.

— Оксанко! Припини, будь ласка, я ж тебе люблю, погарячився, вибач.

— Ніколи не вибачу! Ніколи не забуду тобі ні ялівки, ні чорного плаща, ні цієї жахливої ночі!

— Ну, будь ласка. Оксано, — шукав шляхи до відступу Яків, розпалюючи свою половину ще дужче.

Іди на фіг, забирайся мені з хати; чому, зрештою, я маю йти у ніч. а не ти, п’янице!

Приступ люті та ненависті залив його мозок. Так дика весняна повінь змітає на шляху хатки, корови, дитячі ліжечка, забираючи, як кривавий жрець, що відтинає чоловікам дітородні органи, свою данину, шаліючи від дегенеративного реготу дівчат-утоплениць, інкарнованих у безжалісних водяних русалок.

Яків вхопив зі столу кравецькі ножиці, що служили для хитромудрих одягових виправ господині, і вдарив кілька разів Оксану ними по голові. Отямився лише тоді, коли побачив її нажахані очі, у зіницях яких уже не було й тіні картинної образи чи вередливості незупиненої істерички.

Грюкнув дверима і вибіг проти туманної вогкої ночі, залишаючи позаду зловісну тишу. Яків швидко, але безцільно крокував чорною вулицею. У голові тупо вистукував рвано-одноманітний такт ударів ножицями об голову дружини.

З

Які страшні й депресивні бувають знайомі нічні вулиці, на яких відлунюють уявні кроки епілептиків-вампірів, безнадійних шизофреніків із нав’язливою ідеєю сокири чи ножа, невинних лунатиків, котрі у стані прострації страждають частковим канібалізмом, маючи нахил до пожирання печінки або свіжої підшлункової залози.