Князівство мертвих мовби дихало вщент поточеними шашелем туберкульозними грудьми. Дитячі могилки, гроби дорослих і розкішні сімейні усипальниці. Поруч занедбані останні пристанища, де згнивають скелети тих, хто також був колись плоттю й кров’ю.

А я в степу лежу, за ріднею тужу, запалив свічки на дорогих могилах, горіли лише дві — на гробиках його братів-немовлят, мовби хотіли щось сказати йому невинні ріднокровні душі, застерегти, чорний ворон над мною закряче. Наче літали над тими світлими могилками малесенькі ангелики, вічні святі немовлята…

Запах жасмину раптово щез. Так зникає із нічного перехрестя, на якому святий прочанин повертає вліво, каправий смердючий дід, що допіру зловісно вказував подорожньому-страстотерпцю дорогу костуром о правий бік руки. Білі душі випромінювали благість і чистоту.

Білі душі упокоєних братиків ніби докоряли Якову за жирок і леп байдужості. Граційний танець білих душ вибілював чорне травневе небо, що хотіло вибухнути катарсисною зливою. І ця мить білої, біблійної радості наповнювала його серце аскетичним та рівним світлом Божої лампадки.

2

Яків повертався до багатоповерхового комунального мурашника, де із дружиною володів житловою площею, трішки більшою від вузенького квадрата території у тюремному карцері. Заходити у той лицарський замок, прикрашений єдвабами та оксамитами, сріблом та злотом, не хотілося. Так смертник не хоче думати про годину ліквідації власного тіла, на денці душі сподіваючись на диво помилування, а документ про оне буде йому урочисто і під музику передано на розцяцькованій таці від доброго білого короля Омелька двадцять п’ятого.

Намацавши потерту дрібну банкноту, він забрів у кнайпу, де банальний чолов’яга-крамар успішно торгував дешевим розливним вином…

— Ах ти ж, гаспиде проклятий, як ти мене мучиш, чи люблю; не люблю і ніколи не любила, зрозумів, я тут переживаю, хотіла у витверезник дзвонити, там твоє природне місце, зрозумів, жий у витверезнику, покидьку, може, мене ще продаси своїм дружкам-забулдигам і будете всі почергово мене трахати, якщо зможете, бо ти на все здатний, зрозумів, аякже, ти ж добрий, для друзів нічого не пожалієш, навіть власну дружину!

— Оксанко, припини, сучко, бо я не ручаюся за себе! — прошипів Яків п’яним трагікумедним фальцетом.

— Аякже! Вже припиняю, щоб ти спокійненько вклалося у люлю, зрозумів, а зранку вижлуктило останній трилітровий слоїк компоту, вже забуло, як шептало мені рівно вісім років тому, що через тисячі літ лиш приходить подібне кохання, — неприродна саркастична гримаса перекривила Оксанине обличчя.