— Лікарю, почекайте, зупиніться, будь ласка! — у голосі Оксани II дзвенів розпачливий метал. — Яка ситуація із Яковом, Василенком, котрий поступив позавчора з кількома рвано-колотими травмами? Немає небезпеки для внутрішніх органів? Для життя?

— А ви, перепрошую, хто йому будете? Дружина?

— Ні, знайома, — спалахнула, як запальничка, Оксана II.

— Ясно, понятно, — хтивий цинічний погляд ескулапа. — А які органи ви маєте на увазі?

— Ви не за ту мене прийняли! — бризнули сльози з очей Оксани II. — Жаль, що нічого не довідалася від вас, докторе Айболите…

Тріск дверей пролунав, як ляпас. Лікар сплюнув, тихенько лайнувшись фронтовим матом.

Яків лежав у палаті безпристрасний і відключений. Лише натяк на кровообіг у його тілі засвідчував, що це не труп, якого зараз два дебелі санітари повантажать на каталку, накриють брудним безкольоровим покриттям і повезуть у напрямку лікарняного моргу.

5

Яка мука і жах — отак нежиттєво лежати, як трухлявий пень, як дев’яносторічний дід, у котрого вже кастровано смак до життя. Це мені кара за побиття Оксани, це розплата за зневажене покликання музиканта, це розрахунок за гріх перелюбу з Оксаною II. А могли вбити тієї вальпургієвої ночі, а тут так само сновигали би санітарки із каталками, так само моя половина годинами займалася би манікюром. Над містом так само висіло би передтрагічне небо. Тільки дорога Оксаночка крадькома приходила б ридати над могилою, приносячи туди штучні троянди, що складаються і розкладаються, і ховаючись від можливих інформаторів її чоловіка, який ненавидів би мене навіть мертвого. Я теж ненавиджу цього альбіноса-інфантила, котрий претендує на блакитноокого арійця, а часто після природної потреби виходить із туалету з розстібнутою ширінкою, бачите, геній забули про таку дрібницю, як прикриття власного сечовивідного канальчика. Оксана все мені оповідає, навіть те, як домагається її той кнур; оповідає і клене себе за блюзнірство, адже озвучує святая святих їхнього сімейного інтиму. Господи, Якове, як тобі набридла ця трагіфарсова двоїстість, що може приваблювати лише хлопчака, котрий ще добре не розгледів голої і відданої жінки.

…Запросити б колись їх двох для маленької груповухи. Нехай засмердить у повітрі гнилизною переступництва, нехай полежать одна біля одної, чекаючи на прийняття — ставати в чергу! — його діамантового фалоса, нехай обопільно звіряються (ой, скажи, скажи, подруженько, чи бачила мого милого) у найінтимніших подробицях полігамного співжиття. Може, тоді перестануть його мордувати, тикати лицем у болото поміж Сціллою і Харібдою…