Яків, сидячи на лавочці одного з центральних міських бульварів, відчував, як валиться на нього розуміння власного життєвого банкрутства. Він так ненавидів невдах, недолугих широковусих алкашів, п’ятдесятилітніх жіночок із метеорологічного центру, де мав високу честь працювати. Жіночки вічно плакалися одна одній у клімактеричні старенькі камізельки, не слухаючи нікого, крім себе. Скарги були тривіальні та нудні, як вчорашній пісний борщ: чоловік випиває, діти не слухаються, а лише тягнуть останню копійку, а звідки її брати, докопують болячки. Яків дивувався однаковості, стандартизованому світосприйняттю жіночок-метеорологів, яких правильні погодні прогнози цікавили приблизно так, як вас стан венесуельського живопису сімдесятих років дев’ятнадцятого століття. Іноді на роботі на нього находило шалене збоченське бажання — поперевертати старенькі витерті столи, вириваючи і трощачи їхні такі ж старенькі ніжки; пошматувати дурну і непотрібну метеорологічну документацію, що з тим же успіхом могла би бути орнітологічною чи дерматологічною. А потім, побачивши спотворені переляком обличчя малоцікавих жіночок, сказати, цинічно регочучи у їхні пожмакані вузьким егоцентризмом обличчя, що хотів влаштувати їм робочий безплатний театр, адже були колись домашні театри у високоосвічених розтлінних кріпосників, адже жіночки вічно бідкаються, що не мають грошей на культурні заходи. “Отже, маєте захід, старі невідбуті бляді, маєте захід,” — від останнього речення обличчя Якова освітилося з правої сторони, залишаючи ліву далі перебувати у скорботній темряві.

Отже, він ненавидів невдах. Так параноїк ненавидить і гидує параноїком, так алкоголік у глибині душі зневажає тотожного кайфошукача, так успішний попсовий художник не приймає духовного продукту свого кровного брата за фахом. Занурений у роздуми Яків незчувся, як над вухом пролунало:

— Ей, хімік, бля, дай закурити!

Не встигнувши навіть сіпнутися, він відчув, наче голова розколюється надвоє, він побачив перед очима — так близько, Боже, так близько, лише вхопити рукою, як хвіст жар-птиці — веселку із дивних неприродно-яскравих кольорів, до його вух ще донісся кінський тупіт кількох пар ніг… Все… провалля… невагомість.

Перезріла травнева ніч забирала ще одну невеличку, пересічну данину…

4

— Ясю, відкрий очі, все добре, все позаду, я тебе люблю, лепетала і припадала до ліжка у гігантській палаті травматологічного відділення молода жінка.

Навколо, здавалося, існували лише милиці, покручені й неприродні пози перебинтованих рук та ніг, розпластані тіла на витяжці у статичній фіксації, наче придумані вельми талановитим катом, котрий закоханий у своє ремесло; апарати Єлізарова, гримаси розпуки, крапельниці і гемодез, гемодез і крапельниці.