Василий Шахрай (1888–1920)

Слово взял Василий Шахрай. По сути, он и его коллеги очутились «между двух огней». Согласиться с ультиматумом означало пойти против подавляющего большинства присутствовавших, отвергнуть – стать «предателями» в глазах своих петроградских товарищей по партии.

Шахрай попытался избежать крайностей. Фракция большевиков, сказал он, считает ультиматим народных комиссаров недоразумением, которое надо как-то разрешить и предотвратить братоубийственную войну. В ультиматуме нет посягательств на права украинского народа… большевики борятся только с помещиками и капиталистами… Его стали перебивать. Из верхней ложи кто-то крикнул: «Немецкий шпион!» (после чего, по предложению Порша, собрание постановило вывести крикуна из зала). Шахрай стал отклоняться от темы ультиматума; председатель предложил ему говорить по теме. Он закончил тем, с чего начал – словами о недоразумении: «Між російською й українською демократією не може бути ворожнечі».

По окончании речи Шахрая раздались бурные аплодисменты. Но адресованные не ему, а «тяжелой артиллерии» – членам Генерального секретариата Винниченко, Шаповалу, Ковалевскому, Ткаченко и другим, которые в этот момент появились в бывшей царской ложе театра.

Первым из генеральных секретарей выступил Петлюра:

Большевицьке правительство видало приказ негайно припинити українізацію війська і скупчує своє большевицьке військо в Старокостянтинові, Гомелі та Брянську, відки це військо має йти завойовувати Україну. – Неправда! – викрикує якийсь большевик. – Правда, у мене є документи – відповідає С. Петлюра. Зо всіх боків чуються крики обурення на большевика. Голова насилу заспокоює збори.

Большевицьке правительство видало приказ негайно припинити українізацію війська і скупчує своє большевицьке військо в Старокостянтинові, Гомелі та Брянську, відки це військо має йти завойовувати Україну.

– Неправда! – викрикує якийсь большевик.

– Правда, у мене є документи – відповідає С. Петлюра.

Зо всіх боків чуються крики обурення на большевика. Голова насилу заспокоює збори.

Следующим слово взял Винниченко. Он говорил о неискренности и двуличности большевиков. Обсуждая обвинение Центральной Рады в контрреволюционности, он заявил: «Справжніми контр-революціонерами є самі большевики, бо вони на Московщині скасували такі здобутки революції, як воля слова, зборів, особи, страйків тощо і заповнили тюрми справжніми революціонерами, котрі винні тільки тим, що вони не большевики». Говоря о разоружении большевистских войск:

Смішні скарги большевиків на наші над ними “насильства“, бо ми їхнє військо розброїли і випроводили з України дуже делікатно, без насильства, без пролиття крови, в той час, як большевики весь час роблять насильства та душегубства. Ми радимо кожному москальові, якому не подобається жити в нашій хаті, з якої він хоче зробити ізбу з тарганами, їхати на Московщину і заводити там свою ізбу і свої порядки, а в наше господарювання не мішатись.