Тимофій Гаврилів Червнева злива

Тимофій Гаврилів

Червнева злива

Фігури і більшість обставин у цій книжці вигадані.

Перегуки з дійсністю довільні.

Наші діти

Наші діти

Я зустрів його випадково, він не побачив мене або вдав, що не побачив. Пакував макулатуру під крамницею, куди я зайшов по хліб. Картонні коробки, в яких привозять товар, а потім порожніми виставляють за двері. Він їх здає, щось на тому підзаробляючи.

Мабуть, він усе-таки побачив мене, вдавши, що це його не обходить. Він і без того соромиться свого заняття, за яким я його несамохіть заскочив. Людей узагалі, які, проходячи поруч, а ще гірше — відчиняючи двері, дивляться в його бік. Коли вони натискають клямку, їхні погляди неминуче впираються в його скоцюрблену постать. Я, може, і не помітив би, якби не ті двері.

Кляті двері, які я відчиняю — так одразу годі сказати, скільки це вже десятиліть... Щодня, через день. Вернувшися з літніх канікул, я щодуху мчав по хліб — насправді ж переконатися, чи вони на місці; щойно тоді мені відлягало, наче від них, обшмульганих, запорошених, незбагненним чином залежало моє життя.

Від доторку всесвіт ставав на своє місце, я знав, що все буде гаразд — на незайманщині по той бік шляху гнатиметься вгору густа лоза, з її пагонів майструватимуть гнучкі луки, а мама житиме, скільки триматиметься Земля.

Звичайні дерев’яні двері із вправленими, мов дзеркало в раму, прямокутними шибками, продовгуватими і тонкими, а нижче, через перетинку, по малому квадратику, припавши до якого я зазирав досередини, а вже тоді відчиняв. Наприкінці літа їх фарбували, від чого вони блищали, і я, школяр щоразу вищого класу, на кожний навчальний рік також мав якусь обнову: форму, ранець, пенал, ручку, трикутник, набір кольорових олівців.

Спершу все й справді було, наче дане раз і навіки, потім щось сталося, зміни відбувалися швидше і швидше, світобудова похитнулася і вже не відновила рівноваги — так розсипається, коли його по багатьох роках пробують привести в дію, застояний механізм. Навколо виникали і зникали крамниці, мінялися вивіски та вітрини, перебудовувалися входи і вікна, зносилися і споруджувалися будинки, приміщення змінювали своє призначення, встигаючи побувати складами, кав’ярнями, офісами, галереями, і тільки двері крамниці, в якій я купую хліб, залишилися ті самі.

«Істина» — так називалась одна із картин. Виставлена на продаж жінка-алегорія. Її оголені нутрощі разюче контрастували зі спокусливою оболонкою, від якої звільнялася, ніби з легкого модного одягу. Вона мовби рухалася назустріч тому, хто вступав досередини: «Ось бачиш, я від тебе нічого не приховую. Візьми мене такою, якою я є». Полотно, на якому тріумфував, розсунувши еротичні шати, натуралізм анатомічного кабінету. Коли галерею замкнули, вона опинилася надворі — самотня, нікому не потрібна, мовби покинута коханцями. Мовби від неї, розпанаханої безжальним скальпелем художника-патологоанатома, всі враз відвернулися.