Біля автомата дівчина з металевими жетонами і склянкою, яку віддає, мов найдорожче. Хто б колись міг про таке подумати? То вже згодом склянки почали щезати, і надвечір їх забирали, а вранці виставляли назад. Божевільні надії, втоплені в чашці з відбитим проти крадіжки вухом.

Квас так не смакував. Жовті барила, в яких, якщо вірити чуткам, плавали пацюки. Чи могло таке бути? Коли напій був перекислий, я вихлюпував його, від чого кущі виповнювалися цвіріньканням. Було дитинство — виспівували горобці. Зупинюся і спостерігаю, як вони купаються в порохах — як ми, пацанва, в річці. Куди було поспішати? Я й зараз намагаюсь не квапитися. Є щось, чого швидкістю не наздогнати. Що швидше біжиш, далі опиняєшся — від того, що було тобою і ким ти був.

Зараз таких бокатих, з виступами не знайдеш. Не повіриш — шукав. Приходив знову і знову — марно. Ніхто таким не торгує, наче всі тільки й чекали — якнайшвидше спекатися минулого і будь-чого, що нагадувало би про нього. Мовби найнепоказніша дрібниця здатна скомпрометувати. Наче всі поголовно — злочинці, що замітають позаду себе сліди. Повальна амнезія, для якої найневинніший скляний кухоль, в який націджували квас, розростається до розмірів неспростовного речового доказу.

Один тип таки викопав для мене — щоправда, не зовсім те, чого я сподівався. Металевий підсклянник, в яких у поїздах розносили чай. Із вм’ятиною. Це неважко, старий, підклепай. Усьо буде чікі. Прекрасний рецепт, а головне — простий, як двері. Я його ледь підправив — рівно настільки, щоб увійшла склянка. Якби так можна було вирівнювати все...

Я ним практично не користуюся, щось нагадує, припадаючи порохами, а що? Я не великий шанувальник подорожей — хоча б тому, що вже в чотирнадцять змандрував увесь світ: разом із Гаклберрі Фінном тинявся по Міссісіпі, з Жуль Верном зазнав пригод у Патагонії й на двадцять тисяч льє занурювався під воду, з Мауґлі побув у джунґлях Індії, а ще переплив океан — на плоту, подібному до того, яким користувався норвежець Геєрдал. Я перечитав усе, що було, а це лише крапля в морі — крапля, в якій умістились усесвіти. Я бачив Землю, крихітну цятку, і спізнавав той самий щем, що й герої науково-фантастичних романів, сміливі дослідники і підкорювачі відстаней, вимірюваних швидкістю, з якою поширюється світло — я був близький до того, щоб її здолати. Ні, міста, в якому живу, мені вистачить на тисячу років.

Раз я летів літаком — сорокап’ятихвилинна екскурсія, здобутком якої стала торбинка з блювотинням і враження — бліді, яким віддалено не зрівнятися з тими, що виникали в процесі читання. І ми, бліді, наче щойно приземлилися після експедиції на Місяць. Й ошкірений від задоволення пілот: «Гей ти. Так, ти. Ти там забув сувенір». Він залюбки сказав би «шмаркачу», це було написано на його самовдоволеній пиці. Напевно, мріяв, щоб ми принесли нашим батькам. Але й цього йому було замало, і він довго та нудно цілував учительку, примушуючи кипіти й страждати. Йому, років на двадцять старшому від нас, бракувало елементарного — милосердя.