Він навчався в сусідній школі, жив у будинку через подвір’я. Його зарізали серед білого дня, в темному закутку, яких не бракувало. Він, який топтав ряст на цій Землі заледве дванадцять років, уже раптом щось комусь завинив і цього не можна було розсьорбати інакше, як жертвопринесенням. Ми з ним, якщо можна так висловитися, товаришували. Я приходив, натискав дзвінок, і ми йшли гуляти.

Того разу двері були відчинені. Воскова копія того, з ким ми ще напередодні влаштовували забави. І його батьки... Пополотнілі, змордовані, розчавлені постаті тих, хто водномить утратив, заради чого жив. І труна, як розбите корито. Й ось так вони тулилися одне біля одного перед нею, хутко почали прибувати сусіди, яких ставало більше і більше, вони навіду­валися по кілька разів, сиділи, затримавшись, на дивані, де він ще вчора поринав в одну з незрівнянних книжок, які ми читали, мовби змагаючись, а ще наші однолітки, його і мої, розгойдувані маятником страху й цікавості, й ось було чути, як він відштовхував і притягував, кидаючи то в той бік, то в інший, а ми ще були замалі, аби з цим упоратися.

Під поверхнею, під звичайною цікавістю роззяв клекотів нурт, і наш закутень, що складався з однотипної забудови початку шістдесятих, футбольного поля, кількох пісочниць і гойдалки на маківці пагорба, мовби призначеної для стрибання на транспорт, що торохтів розбитим асфальтом, розпалюючи фантазію, яка гойдалку перетворювала на коня, вантажівку на потяг, як у справжньому вестерні, опинився на якийсь час у центрі уваги. Його мати, яка його, який був не зовсім такий, так гаряче пестувала!

«Підійди сюди, придурку!» — і він, нітрохи не ображаючись, наче свідомий переваги, якої не доскочили й по тому, як вимили руки в його, яке ще тепліло, житті, наближався до них. Так, ніби не мав ім’я, ніби те, як до нього зверталися, й було ним і його влаштовувало. Наче позбавивши його цього, відтак життя, вони все одно не змогли до нього добратися. Жодний із нас не довідався, яким би він був, ставши, як ми, дорослим. Про тих, хто відібрали в нього таку можливість, я згодом більше нічого не чув.

Він ніколи не тікав, позбавлений інстинкту самозбереження — цієї безумовності, коли, не чекаючи, обертаєшся і біжиш. Він не знав, що таке страх, і ні вони, і ніхто не зміг навчити його боятися. Коли вони всаджували ніж, він сприйняв це з легким здивуванням, простягнувши назустріч їм руки, наче прощаючи заподіяне. Або як ото розкривають обійми, зустрівши зненацька давнього приятеля. Вони розводилися про дружбу, повторюючи це слово, мов мантру, били себе в груди, присягаючись, що не знають, як таке могло статися, — вони цього не хотіли; хнюпилися, демонструючи, що й самі шоковані, нишкли, сповнені вдаваного каяття поміж колон з облущеною фарбою, що підпирали стелю, на якій тут і там оголилася, мов правда, неприваблива і банальна, дранка.