Вона нагадала мені один малюнок, як нас іще не було на світі, а двадцяте століття тільки-но почалося. Папір, що виявився надійнішим за людське життя. Як зараз пам’ятаю вираз розгубленості і притуплений біль дорослої, яку ошукали, дитини. Вояк, який тримає свої тельбухи. Він дивився на мене, жадаючи, мов порятунку, відповіді. У мене ж її не було... Дещо затерте зображення я розглядав, як мої перевесники порнографічні картинки, вони — з цнотливою хтивістю неофітів, я — з подібним і не подібним до їхнього відчуттям. Смерть і секс мають щось спільне — притягальність, немов наркотик.

Вони були як дві краплі води — картини з-під пензля того самого художника. Стиль нагадував американських гіперреалістів, а ідея — щось подібне було в Далі. Другу купили майже відразу, її видно було у вітринне скло, вичищене до ідеальної прозорості. Її мовби зумисне розташували так, щоб складалося враження, наче вона підійшла виглянути надвір.

Замість нутрощів з неї, виблискуючи ґлянсом, який перевершував ясноту фотографії, випиналися серп і молот, кокарди, шеврони та вимпели, жовтенятський значок з емальованим хлоп’ям-херувимом у золотистих локонах, упереміш з такими жаданими, як і недосяжними колись атрибутами буржуазного життя, в зображенні яких відлунювало Ворголом. Імпортні джинси ціною в дві середньомісячні зарплати, мрія посаджених на сувору дієту, й ось її було віртуозно втілено — легку, наче поп, примарність.

Колись я зібрав двадцять кілограмів, за які в приймальному пункті виплатили сорок копійок — дві копійки за кілограм. Вистачало на обід. На перше — схожий на помиї їдальняний суп, на друге — підгорілі млинці, що підтікали жиром, компот, десерт, скибка хліба. Якщо колись і загнешся, то від виразки, що непомітно торує шлях, доки насолоджуєшся можливостями і молодістю.

Тринадцять склянок солодкої води або дві повні самого сиропу — поїхати можна! Тільки, здається, вуличних автоматів з газованими напоями тоді вже не було або якраз зникали. Потім з’явилися, в пізніх дев’яностих, камбек, хто б подумав — марево з ароматом дюшесу. Одного прекрасного дня раптом усе як колись. Ще не було ні бутіків, ні торговельних центрів, й автомати з газованими напоями заповнили простір.

Отакої... Де їх лише зберігали? Я вже й забув про них, аж раптом війнуло — дитинством, ранньою юністю, мов весною. Запах, який вловлюєш швидше, ніж напливає спогад.

Вісімдесяті тхнуть алкоголем і сечею, особливо ранні. Траурними маршами і солодкою водичкою по три копійки. Як у такій атмосфері могло вирости нормальне покоління? Ми якось виросли... Юність багато над чим бере гору. Дитинство сильніше, ніж війна. Незбагненний страх, піднесений до рівня державного бога. Наче в кінострічках, де не вщухали вибухи і стрілянина, гинули не вдавано, а по-справжньому. Надходили, підтверджуючи, що війні не буде кінця, цинкові труни. Духмяний-духмяний хліб... Сьогодні такого не випікають.