Поїздами я майже не пересувався. Хоч куди мандрувала б, людина женеться за примарами. Точніше — примари женуться за нею, а вона силкується втекти. Подалі від себе — далеко-далеко... Туди, де її ніхто не знає, де нічого ні з чим не пов’язує. Де все, здавалося б, можна розпочати з чистого аркуша. Невже таке й справді можливе? Яку швидкість треба для цього розвинути? Мене, коли я розвивав у дитинстві, дивлячись, як Земля внизу перетворюється на цятку, охоплювала щемлива туга.

Прощавай, епохо осілості, я останній її представник. Все, як колись, тільки щоразу на іншому рівні. Це наче Земля чи галактика раз на скількись-там років — десятків? тисяч? мільйонів? — входить в одне і те ж сузір’я.

Я виклав за нього денний заробіток — на що не зважишся ради спогаду. Вкрай рідко п’ю з нього ліптон — помагає. Сісти і котитися — не про мене. Це вже треба не мати взагалі чим зайнятися, воно й за нашої юності так сприймалося: стук-стук, стук-стук: доба, дві три, п’ять — повз міста, степами, розтинаючи навпіл ліси, під дахами вокзалів з широкими перонами, повз ветхі халупки малесеньких станцій з низькими блакитними парканцями, не скидаючи швидкості... З мене кількох годин було б більше ніж досить. Провести цілий день у вагоні... Я, напевно, зірвав би стоп-кран, вискочив і почвалав пішки. За нашої юності... Але ж ми ще не старі! Ми посередині шляху; щойно розміняли сороківку, і раптом невідомо, куди далі. Є лише те, що позаду, — як так могло статися?

Не без того: їзда в собі щось має. Це так, ніби попадаєш на одну хвилю з власною меланхолією. Далекобійники — іпохондрики, які рятуються за кермом, спалюючи об асфальт колеса, інакше — накотиться і захлесне. Коли несила сидіти на місці, їзда, мабуть, одне з найкращих з-поміж усіх безглуздих занять. А ще нам здається, що там, десь — незрівнянніше, що ми там щось побачимо, осягнемо. Щось таке...

Страх, від якого постійно тікаєш, нарощуючи швидкість, мовби побільшуючи шанс на успіх. Принаймні, віриш у це. Приреченість на невпинну їзду — рух, рух, рух. Нарешті — пенсія, якщо до того часу не потрапиш у стрічку новин і статистику. Як це називається — дорожньо-транспортні пригоди. Пригода — це коли ти розіб’єшся, бажано на максимальній швидкості. Чи просто заснувши за кермом.

Скруха, здається тобі, не в тобі, вона там — на нанесених тобою впродовж десятиріч зиґзаґах і лініях, в павутині густого-­густого мережива. Ти вже давно на заслуженому спочинку, а воно збереглося — до останньої лінії, вигину, позначки. Тепер вона — там, очаровує тебе. Згадуєш прекрасні часи, доки одного дня вхопить грець, звільнивши від страху перед життям, а заодно й від самого життя. Як бонус — тебе ще повозять, заки віддаси кінці, у візку.