ПИЩИК (поспішає за нею): Злочинниця... як то?! Як то?! (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А Леоніда й досі немає. Що він бариться в місті так довго, не розумію! Адже все вже скінчено там, маєток продали або торги не відбулися, навіщо ж так довго тримати в невіданні!

ВАРЯ (намагаючись її втішити): Дядечко придбав, я в цьому впевнена.

ТРОФІМОВ (глузливо): Звісно.

ВАРЯ: Бабуся прислала йому довіреність, щоби він придбав на її ім’я з переведенням боргу. Це вона для Ані. І я впевнена, Бог допоможе, дядечко купить.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ярославська бабуся надіслала п’ятнадцять тисяч, щоб купити маєток на її ім’я, — нам вона не вірить, — а цих грошей не стачило б навіть відсотки сплатити. (Закриває обличчя руками.) Сьогодні долю мою вирішують, долю...

ТРОФІМОВ (дражнить Варю): Мадам Лопахіна!

ВАРЯ (сердито): Одвічний студент! Уже двічі відраховували з університету.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж ти сердишся, Варю? Він дражнить тебе Лопахіним, ну то й що? Хочеш — виходь за Лопахіна, він хороша, цікава людина. Не хочеш — не виходи; тебе, дурненька, ніхто не приневолює...

ВАРЯ: До такої справи я ставлюся серйозно, матусю, треба прямо говорити. Він хороша людина, мені подобається.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: То й виходь. Чого ж чекати, не доберу!

ВАРЯ: Матусю, не можу ж я сама освідчитися йому. Ось уже два роки всі мені кажуть про нього, усі говорять, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, зайнятий ділом, йому не до мене. Якби були гроші, хоч трохи, хоч би сто рублів, кинула б я все, подалася би подалі. У монастир пішла б.