ТРОФІМОВ: Ви знаєте, я співчуваю всією душею.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одначе треба інакше, інакше це сказати... (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) Мені сьогодні тяжко на душі, ви не можете уявити. Тут мені гамірно, тремтить душа від кожного звуку, я вся тремчу, а піти до себе не можу, мені одній у тиші страшно. Не засуджуйте мене, Петрусю... Я люблю вас, як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, клянуся вам, тільки, голубчику, треба ж учитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, а доля кидає вас з місця на місце, це так дивно... Хіба ні? Так? І треба ж щось із бородою зробити, щоб вона росла хоч якось... (Сміється.) Кумедний ви!

ТРОФІМОВ (піднімає телеграму): Я не бажаю бути красенем.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа телеграма. Щодня отримую. І вчора, і сьогодні. Ця дика людина знову захворіла, знову йому зле... Він перепрошує, благає приїхати, і насправді мені слід було б з’їздити в Париж, побути біля нього. У вас, Петрусю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, нещасливий, а хто там догляне його, хто втримає його від помилок, хто дасть йому ліки вчасно? І що ж тут приховувати або мовчати, я люблю його, це ясно. Люблю, люблю... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне Трофімову руку.) Не думайте зле, Петрусю, не кажіть мені нічого, не кажіть...

ТРОФІМОВ (крізь сльози): Даруйте за відвертість, заради Бога: адже він обібрав вас!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, ні, ні, не треба казати так... (Затуляє вуха.)

ТРОФІМОВ: Адже він негідник, лишень ви одна не знаєте цього! Він дріб’язковий негідник, нікчема...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (розсердившись, але стримано): Вам двадцять шість років або двадцять сім, а ви ще й досі гімназист другого класу!

ТРОФІМОВ: Нехай!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Треба бути мужчиною, у вашому віці маєте розуміти тих, хто любить. І варто самому любити... варто закохуватися! (Сердито.) Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чистюлька, смішний дивак, виродок...

ТРОФІМОВ (із жахом): Що вона каже!