Але Артур замість того, щоб на дівчат, дивився на оточуючих його людей.

В кожному з них клубилися затаєні думки, спомини і жадання. Всі носили десь в душах укриту від світу і дуже часто – від самих себе, струну, яку достатньо було знайти та шарпнути, щоб інструмент відізвався потрібною ноткою реакції.

Дістати б двох таких нараз: блондинку і брюнетку, в готельний номер, сам на сам. І неважно, що для цього треба було б зробити.

Чортові німці, потомки фашистського окупанта.

От якщо б зараз мати зброю.

За гроші можна купити все, бо кожний має свою ціну.

Шкода, що Ваня не дожив до цього. Йому б сподобалося.

- Досить, - прошипів він, притискаючи долонею авторучку крізь матеріал піджака. – Нащо ти це робиш?

Ти повинен знати, що люди – то тільки інструменти. Що кожен з них може бути ужитий.

Артур заточився під напором не своїх думок, схопив краєчок барної стійки. Жестом показав барменові: горілки! Той вправним рухом перекинув пляшку в руку, налив рятівної рідини і пересунув склянку по поверхні. Артур схопив, опорожнив одним ковтком. Шум голосів в вухах дещо стих.

- Ще раз! – показав він на склянку.

Якщо не вмієш панувати над собою, то насправді ніколи не пануєш над іншими. Твоєю слабкістю завжди було тіло.

Артур влив у себе наступну порцію спиртного, закрив очі і стиснув скроні руками.