Артур замислився на деякий час, потім пригадава.

- Ах, з Мільченко? А що ж там такого трапилося?

- Несподівана смерть. Він збирався до Угорщини, і раптом, у власному автомобілі, на самісінькому кордоні… Можете собі уявити щось подібне?

Підпиши.

- Ай-ай-ай, - забідкався Артур. – Невже отруєння свинцем?

- Аніскілечки. Стовідсотково природні причини, здається, він же був хворий на діабет. В будь-якому разі, його смерть нікого не застала зненацька.

- Ну, я думаю.

Підпиши.

Артур підніс авторучку до паперу, почув на каркові знайоме тремтіння збудження. Швидким, певним рухом він написав рядок цифр, потім все це підписав вишуканою плутаниною ліній та загогулин, які накладалися на себе. Делікатно дмухнув, щоб чорнила висохли, подав листок чиновникові.

- Відважне рішення і цікавий підпис, - зауважив той. – Багато їх бачу, але цей… Дуже ладний.

- Дякую. Багато тренуюсь.

Чоловік вклав документ до прозорого файлу, сховав до течки. Встав і протягнув руку.

- Вітаю, Артуре Вікторовичу. Як тільки я підтверджу у нас всі формальності, ви станете номінальним акціонером російської держави, за що Вітчизна висловлює вам свою вдячність та обіцяє щедру винагороду. Дані для переказу я перешлю вам як найскоріше.

Москаль потиснув долоню, почекав, аж чиновник збереться і вийде. До столика підійшов Ліванєнко, який вже певний час чекав на завершення розмови.

- Ну, Артуре, тепер ми на одному возі… Якщо це вдасться, ми станемо багатшими, ніж будь-коли собі уявляли.

- Якщо. – Бізнесмен покачав головою, жестом підізвав офіціанта. – Пляшку червоного вина, грузинського… І ще одну для наших хлопців.

Охоронники за своїм столиком посміхнулися, Серьожа схилив голову на знак вдячності.

- Балуєш ти їх, Артуре. Це чому ж мало б не вдатися?