- Бо експоненціальний ріст в економіці не може тривати безперервно. Коли летиш до Сонця, треба знати, коли повернути… І тоді люди є єдиною річчю, яка в тебе залишається. Саме так було в кризі по війні двадцятого року[51], потім, коли нас атакували фашисти, і кожного наступного разу.

- Ти лякаєш непотрібно. То вже не повториться.

- Точно те ж саме говорили наші прадіди після японської війни і діди після першої світової. Ти і дійсно хочеш сам себе обманювати?

- Перестань, - махнув рукою Ліванєнко. – Ти й твої видіння гибелі

Коли вмер стільки разів, людина починає готуватися до найгіршого.

- Планувати під найгірше, мати надію на найкраще, діяти згідно реальності, - сентенційно заявив Артур. – Слухай, а де ж та твоя нова кобилка з України? Щось я не бачив її після повернення, що, в підвалі її тримаєш?

Ліванєнка запалив сигарету, затягнувся і махнув рукою.

- Нє-а. Сюди навіть і не брав.

- І нащо було стільки балаканини, вдавання захисника пригноблених, щоб всадити жінці кулю в лоба? Ех, Леоніде Антонєвичу…

- Та де там! – скипів білорус, але ж відразу й посміхнувся. – Організував їй переліт за границю, в теплі краї… Нове, краще життя буде мати!

Артур смутно покачав головою.

- Чи то ти посадовив її до тіра і вислав без паспорта до борделя в Іспанію. Краще вже було забити.

- Як завжди, пересолюєте, Артуре Вікторовичу. То сильна дівчина, якось дасть собі ради, втім, як і всі інші, котрих ми…

Підійшов офіціант з пляшкою, тож Ліванєнка замовк. Артур перечекав, поки хлопець відкоркує вино та наллє трунок до келихів, понюхав…

- То що, за нашу фортуну? – підняв тост білорус.

- За перемогу.

Стукнув на високій ноті кришталь, вони відпили потрохи.

- Добре, але ж тяжке. Артуре, а ти б не хотів чогось більш… сучаснішого? Австралія, Чилі?

- Ні, - буркнув бізнесмен, притримуючи в зубах люльку і чиркнувши довгим сірником. Пихнув кілька разів, розпалюючи тютюн, випустив в кришталеву люстру хмарку ароматного диму. – Минулого мені абсолютно вистачає.