Гаррі відчув, як його коліна торкнулися холодної трави. Очі затьмарював туман. Неймовірним зусиллям він намагався не забути… «Сіріус не винен… не винен… ми встоїмо… я житиму в нього…»

— Експекто патронум! — видихнув він.

У тьмяному сяйві слабенького патронуса він побачив, як зовсім неподалік зупинився дементор. Він не міг пройти крізь хмарку срібної мряки, що її вичаклував Гаррі. Але з-під плаща висунулася мертва слизька рука, що спробувала відсунути патронуса.

— Ні… ні… — промовляв Гаррі. — Він не винен… експекто… експекто патронум…

Він відчував, як вони стежили за ним, їхній хрипкий віддих нагадував подув зловісного вітру. Найближчий дементор, здавалося, вагався, що з ним робити. Тоді підняв свої зогнилі руки… і відкинув каптур.

Там, де мали бути очі, виднілася лише тонка, сіра, в струпах шкіра, що облягала порожні очні ями. Але був рот — безформна зяюча діра, що засмоктувала повітря зі звуком передсмертного хрипу.

Гаррі заціпенів від жаху, не в змозі ні поворухнутися, ані заговорити. Його патронус замерехтів і згас.

Його засліпив білий туман… Треба боротися… експекто патронум… він нічого не бачив… неподалік почулося знайоме благання… експекто патронум… він намацав руку Сіріуса… Вони його не дістануть!..

І раптом Гаррі відчув на своїй шиї сильні й липкі долоні. Вони намагалися підняти вгору його обличчя… Він відчував хрипке дихання… Отже, спочатку вони вирішили позбутися його… смердючий віддих… мамині крики у вухах… її голос — то останнє, що він почує…

Аж тут йому здалося, ніби в цьому суцільному тумані він побачив сріблясте світло… воно дедалі яскравішало… Він упав обличчям у траву..

Гаррі був ледь живий, його нудило, він тремтів, але розплющив очі. Усе довкола нього було залите сліпучим сяйвом… Крики в голові стихли, поступово відступав холод…

Щось відганяло дементорів і захищало його, Сіріуса й Герміону… хрипке свистяче дихання стихало вдалині. Вони їх залишали… повітря знову просякало теплом…

З останніх сил Гаррі підняв голову й побачив тварину, що віддалялася в тому сяйві поверхнею озера. Піт заливав йому очі, та він намагався розгледіти… то було щось дуже світле, наче одноріг. Намагаючись не знепритомніти, Гаррі ще побачив, як той таємничий звір зупинився на другому березі.

На якусь мить Гаррі помітив у відблиску його сяйва чиїсь невиразні обриси… хтось погладив звіра… хтось на диво знайомий… але ж ні, цього не може бути…

Гаррі нічого не розумів і більше не міг думати. Він відчув, як його покидають останні сили. Голова впала на землю і він зомлів.