Хтось постукав у двері. Гаррі поспіхом запхнув у кишеню Карту мародера та плащ-невидимку.

То був професор Дамблдор. Він анітрохи не здивувався, побачивши тут Гаррі.

— Ремусе, твій екіпаж чекає біля воріт.

— Дякую, пане директоре.

Люпин підхопив свою стару валізу й порожній акваріум для ґринділа.

— Ну, прощавай, Гаррі, — всміхнувся він. — Навчаючи тебе, я отримав неймовірне задоволення! Впевнений, що ми колись іще зустрінемось. Директоре, нема потреби мене проводжати до воріт, я впораюся сам.

«Мабуть, він хоче якнайшвидше звідси зникнути», — подумав Гаррі.

— Прощавай, Ремусе, — стримано мовив Дамблдор. Вони обмінялися потиском рук. Люпин востаннє кивнув Гаррі, легенько всміхнувся і вийшов з кабінету.

Гаррі сів у спорожніле крісло і понуро втупився в підлогу. Почувши, як зачинилися двері, він підвів голову. Дамблдор ще й досі був тут.

— Чого зажурився, Гаррі? — неголосно запитав він. — Після цієї ночі ти можеш собою пишатися.

— Яка різниця? — з гіркотою промовив Гаррі. — Петіґру ж утік…

— Яка різниця? — перепитав Дамблдор. — Різниця, Гаррі, величезна. Ти допоміг встановити істину. Врятував невинну людину від жахливої долі.

Жахливої… Гаррі раптом щось пригадав. «Величніший і жахливіший, ніж коли-небудь…» Пророцтво професорки Трелоні!

— Пане професоре… вчора, коли я здавав віщування, професорка Трелоні стала якась… дуже дивна.

— Справді? — перепитав Дамблдор. — М-м-м… Тобто ще дивніша ніж завжди?

— Так… її голос став низький і оспалий, очі закотилися й вона сказала… сказала, що Волдемортів слуга повернеться до нього перед північчю… Сказала, що той слуга допоможе йому відродити свою могутність. — Гаррі глянув на Дамблдора. — А тоді вона раптом знову стала нормальною і вже нічого не пам’ятала зі своїх слів. Чи могло… це бути… справжнім пророцтвом?

Але Дамблдора така новина не надто вразила.

— Знаєш, Гаррі, цілком можливо, — замислено сказав він. — Хто б міг подумати? Отже, це вже друге її справжнє пророцтво. Мушу підвищити їй зарплатню…