— Щьо ви знали, ’Еґріде? — запитала мадам Максім з відчутним муркотінням у низькому голосі.
Гаррі геть не хотів цього чути. Він знав, що Геґріда обурило б, якби він довідався, що його в такій ситуації підслуховують. Якби він міг, то заткнув би вуха пальцями й голосно щось би заспівав, та це було неможливо. Натомість він спробував зацікавитися жучком, що повзав по спині кам’яного оленя, але жучок виявився не таким цікавим, щоб відвернути увагу від того, що казав Геґрід:
— Знав’єм… знав’єм, шо ми схожі… То була ваша мамця чи татуньо?
— Я… Я не р’озумію, про щьо ви, ’Еґріде…
— Бо в мене мати, — тихо сказав Геґрід. — Вона була єдна з остатніх у Британії. Звісно, я не памнятаю її добре… вона мене лишила. Коли я си мав десь три рочки. То не по-материнськи. І не подібно на них. Не відаю, шо з нею си стало… певно, вмерла…
Мадам Максім не відповіла. І Гаррі, злий сам на себе, відірвав погляд від жучка й поглянув через оленячі роги, прислухаючись… Він досі ще не чув, щоб Геґрід розповідав про власне дитинство.
— Вона розбила татуньове серце, коли пішла. Мій татуньо був мацюпусінький. Як я мав років зо шість, я міг си його підоймати й класти на шафу, якщо він мене денервував. Він з того страшно си тішив… — Геґрід замовк. Мадам Максім слухала непорушно, очевидно, дивлячись на срібний фонтан. — Татуньо мене зростив… Але він си вмер, коли я пішов до школи. Я си мусив прокладати свій шлях. А Дамблдор направду мені дуже поміг. Він був зо мною такий добрий…
Геґрід вийняв свою
— Але доста про мене. А ви? З чийого боку вам то дісталоси?
Але мадам Максім раптом звелася на ноги.
— Дуже хольодно, — погода й справді була холодна, та голос мадам Максім був набагато холодніший. — Мені пора йти.
— Га? — безпорадно вимовив Геґрід. — Нє, не йдіт! Я… Я ніколи ще не стрічав такого єншого!
— Якого іншого? — спитала мадам Максім крижаним тоном.
Гаррі хотів би підказати Геґрідові, що краще не відповідати. Він стояв у затінку, скрегочучи зубами, і сподівався, що Геґрід нічого не скаже. Та дарма.
— Єнчого наполовину велетня, звісно! — сказав Геґрід.
— Та як ви смієте! — закричала мадам Максім. Її голос пролунав серед нічної тиші, наче сирена. Гаррі почув, як Флер та Роджер вискочили зі свого трояндового куща. — Ніколі в житті мене ще т’ак нє принижювали! Нап’ольовину велетень? Муа? Я? У мене просто… просто вельикі кістки!
І вона помчала пріч. Величезні барвисті зграї фей здіймалися в повітря, коли вона проходила, люто пробиваючись крізь кущі. Геґрід усе ще сидів на лавці, дивлячись їй услід. Було надто темно, щоб зрозуміти, який у нього вираз обличчя. За хвилину він підвівся й попрямував геть, але не до замку, а в темряву туди, де стояла його халупа.