— Воно повертається… У Каркарофа теж… сильніше й чіткіше, ніж завжди…

— Зрозуміти це я міг би й без сторонньої допомоги, — зітхнув Дамблдор. — Але яка різниця.

Він глянув на Гаррі поверх окулярів-півмісяців. Той дивився на Снейпове обличчя, що й далі крутилося в чаші.

— Я користувався ситом спогадів якраз перед тим, як прибув містер Фадж. Довелося поспіхом його ховати. Тому я й не зачинив як слід дверцята шафки. Зрозуміло, що це привернуло твою увагу.

— Вибачте, — пробурмотів Гаррі.

Дамблдор похитав головою.

— Цікавість — не гріх, — сказав він. — Але цікавість має супроводжуватися обережністю…

Трохи спохмурнівши, він тицьнув кінчиком чарівної палички в чашу. З неї одразу ж виринула постать пухкенької сердитої дівчини років шістнадцяти, яка стала повільно обертатися, стоячи ногами в ситі спогадів. Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів — наче долинав із дна кам’яної чаші:

— Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття — а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями…

— Але навіщо, Берто? — сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. — Скажи, навіщо ти за ним ішла?

— Берта? — прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. — Це Берта Джоркінз?

— Так, — підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. — Такою я пам’ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.

Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя — і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.

— Гаррі, — тихо промовив професор. — До того, як загубитись у моїх думках, ти хотів мені щось сказати.

— Так, — кивнув Гаррі. — Пане професоре, перед тим, як прийти до вас, я був на віщуванні… і заснув…

— Зрозуміло. Продовжуй, — лише й мовив Дамблдор.

— І мені наснився сон, — сказав Гаррі. — Сон про лорда Волдеморта. Він катував Червохвоста… Ви знаєте, хто такий Червохвіст…

— Знаю, — швидко підтвердив Дамблдор. — Продовжуй, будь ласка.

— Сова принесла Волдемортові листа. Він сказав, що Червохвостову помилку виправлено. Сказав, що хтось мертвий. І що тепер Червохвоста не згодують тій змії, яка лежала біля його крісла. Натомість він згодує їй мене. Тоді він виконав над Червохвостом закляття «Круціатус» — і в мене заболів шрам, — розповідав Гаррі. — Він так сильно болів, що я аж прокинувся.

Дамблдор мовчки поглянув на нього.