— Я вже було подумав, що ти той маґл, — просичав Морфін. — Ти дуже схожий на того маґла.

— На якого маґла? — різко запитав Редл.

— А на того маґла, в якого втріскалася моя сестра, на того маґла, що живе отам у великому будинку, — пояснив Морфін і раптом плюнув на підлогу між ними. — Ти дуже на нього схожий. На Редла. Хоч він тепер, мабуть, старший. Він старший за тебе, я так собі думаю…

Морфін був такий п’янючий, що аж хитався, тримаючись для рівноваги за край стола.

— Ти ба, він знову тут, бач, — дурнувато додав він.

Волдеморт дивився на Морфіна, ніби зважував його можливості. Тоді підступив трохи ближче й спитав:

— Редл повернувся?

— Він її покинув, так їй і треба, паскуді, знайшла за кого заміж виходити! — знову плюнув на підлогу Морфін. — А ще й пограбувала нас перед тим, як утекла! Де медальйон, га, де Слизеринів медальйон?

Волдеморт не відповідав, а Морфін знову завівся; він розмахував ножем і горлав:

— Зганьбила нас, мала зараза! А ти хто такий? Приходиш тут і все розпитуєш? Усе минуло… все…

Він, похитуючись, глянув кудись убік, а Волдеморт рушив до нього. Тієї ж миті все накрила якась неприродна темрява, загасивши Волдемортового ліхтаря й Морфінову свічку, загасивши все…

Дамблдорові пальці міцно стисли руку Гаррі, й вони повернулися назад у теперішнє. М’яке золотаве світло в Дамблдоровім кабінеті аж засліпило Гаррі після тієї непроглядної темряви.

— Це все? — відразу запитав Гаррі. — Чому так потемніло, що сталося?

— Просто Морфін з тієї миті вже нічого не пам’ятав, — пояснив Дамблдор, жестом запрошуючи Гаррі сісти. — Прокинувшись уранці, він виявив, що лежить на підлозі сам-один. Ярволодів перстень зник.

Тим часом по головній вуличці села Малий Генґелтон бігла покоївка, лементуючи, що у вітальні великого будинку лежать три трупи: Тома Редла-старшого та його батьків.

Місцева маґлівська влада зайшла в глухий кут. Наскільки мені відомо, ніхто й досі не довідався, чому померли Редли, бо закляття «Авада Кедавра» не залишає жодних слідів… ні на кому, крім особи, що оце сидить переді мною, — додав Дамблдор, показавши на шрам Гаррі. — Зате в міністерстві одразу збагнули, що це відьомське вбивство. Там також знали, що через долину від Редлівського будинку живе маґлоненависник, який уже був колись засуджений за напад на одну із жертв нинішнього вбивства.

Отож представники міністерства нагрянули до Морфіна. Їм не довелося його допитувати, вдаючись до сироватки правди чи виманології. Він одразу зізнався, що скоїв убивство, наводячи деталі, яких не міг знати ніхто, крім убивці. Морфін пишався, за його словами, вбивством тих маґлів, казав, що всі ці роки чекав такої нагоди. Він віддав свою чарівну паличку, яку відразу визнали знаряддям убивства Редлів. І ще він без жодного спротиву дозволив відпровадити себе в Азкабан. Його непокоїло тільки те, що зник батьків перстень. «Він мене вб’є за те, що я його загубив, — постійно повторював він тим, що його затримали. — Він мене вб’є, бо я загубив його персня». Окрім того він, здається, нічого більше не казав. Морфін доживав віку в Азкабані, оплакуючи втрату останньої Ярволодової реліквії, й був похований поблизу в’язниці поруч з іншими бідолахами, що згасли в тих стінах.