— Я беру тебе з однією умовою: ти повинен виконувати будь-яку мою команду негайно й без жодних запитань.

— Звичайно.

— Гаррі, зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як «біжи», «ховайся» чи «вертайся назад». Ти даєш мені слово?

— Я… так, аякже.

— Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш?

— Так.

— Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?

— Так.

— Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, — ти виконаєш мій наказ?

— Я…

— Гаррі?

Вони якусь мить дивилися один на одного.

— Так, пане директоре.

— Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п’ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.

Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по ґвинтових сходах. Він знав, що має робити.

Вбігши до вітальні, побачив там Рона й Герміону, що сиділи удвох.

— Що хотів Дамблдор? — одразу запитала Герміона. — Гаррі, з тобою все добре? — стурбовано додала вона.

— Усе нормально, — кинув Гаррі, пролітаючи повз них. Він кинувся сходами нагору до своєї спальні, відкрив валізу, вийняв Карту Мародера та пару скручених клубочком шкарпеток. Тоді майнув донизу у вітальню і пригальмував біля Рона й Герміони, що сиділи ошелешені.

— Не маю часу, — видихнув Гаррі, — Дамблдор сказав, щоб я взяв плащ-невидимку. Послухайте…

Він швидко переповів їм, куди вирушає й чому. Не зупинявся, коли злякано ойкала Герміона чи щось перепитував Рон; нехай потім самі обговорюють деталі.