— …тож бачите, що все це означає? — поспіхом завершив розповідь Гаррі. — Дамблдора сьогодні в школі не буде, і Мелфой знову спробує досягти того, що задумав. Ні, ви дослухайте! — сердито засичав він, бо й Рон, і Герміона вже роззявили роти. — Я знаю, що це Мелфой святкував щось у кімнаті на вимогу. На, — тицьнув він Герміоні в руки Карту Мародера, — пильнуйте за ним і за Снейпом. Постарайтеся залучити ще когось із ДА. Герміоно, твій зв’язковий псевдоґалеон ще діє? Дамблдор каже, що в школі буде вжито додаткових заходів безпеки, але Снейп знатиме, які це заходи і як їх оминути… та він не здогадається, що ви будете за ним пильнувати.

— Гаррі… — почала було Герміона з круглими від страху очима.

— Ніколи сперечатися, — урвав Гаррі. — І це теж візьми… — він кинув Ронові в руки шкарпетки.

— Дякую, — здивувався Рон. — Е-е… а навіщо мені шкарпетки?

— Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох — ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає…

— Ні! — вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару. — Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.

— Я не пропаду, я буду з Дамблдором, — заперечив Гаррі. — Я хочу знати, що з вами все буде добре… та не дивися так, Герміоно! До зустрічі…

І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.

Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.

— Накинь, будь ласка, плащ-невидимку, — звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: — Дуже добре. То ходімо?

І Дамблдор негайно рушив кам’яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.

— Пане професоре, а що подумають люди, побачивши, що ви кудись ідете? — запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.

— Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, — безтурботно відповів Дамблдор. — Я часом забігаю до Розмерти або відвідую «Кабанячу голову»… принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.

Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.

— Пане професоре, — тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, — ми будемо являтися?

— Так, — підтвердив Дамблдор. — Ти ж уже вмієш являтися?