Гаррі ще раз глянув угору на скелю й відчув, як пробіг мороз по спині.

— Але його мета… і наша… лежить трохи далі. Ходімо.

Дамблдор підкликав Гаррі до самісінького краю стрімчака, звідки вервечка заглибин, що слугували опорами для ніг, вела вниз до валунів, напівзанурених у воду ближче до великої скелі. Спуск був вельми ненадійний, і Дамблдор, якому трохи заважала всохла рука, рухався поволі. Валуни були слизькі від морської води. Гаррі відчував на обличчі холодні солоні бризки.

— Лумос, — промовив Дамблдор, коли ступив на найближчий до урвища валун. Тисячі золотистих цяток світла заіскрилися на темній поверхні води; чорна кам’яна стіна за його спиною теж освітилася.

— Бачиш? — тихо запитав Дамблдор, підіймаючи чарівну паличку. Гаррі помітив у скелі розколину, в якій струменіла, вируючи, темна вода.

— Ти не проти трохи змокнути?

— Ні, — відповів Гаррі.

— Тоді знімай плащ-невидимку… тут він не потрібен… і стрибаймо.

І з несподіваною спритністю як для такого немолодого чоловіка Дамблдор зісковзнув з валуна, шубовснув у море й бездоганним брасом поплив до темної розколини, тримаючи сяючу чарівну паличку в зубах. Гаррі скинув плаща, запхнув його в кишеню й стрибнув слідом.

Вода була крижана; мокрий одяг сковував рухи й тягнув на дно. Глибоко вдихаючи, аж ніздрі вбирали запах солі й водоростей, Гаррі плив за мерехтливим зникомим світлом, що заглиблювалося усе далі й далі у скелю.

Розколина незабаром перетворилася на темний тунель, який, як подумалося Гаррі, ущерть заливає вода під час припливу. Слизькі стіни, відстань між якими не перевищувала метра, у світлі Дамблдорової чарівної палички виблискували, наче мокрий асфальт. Трохи далі тунель завернув ліворуч, і Гаррі побачив, що він тягнеться далеко вглиб скелі. Він і далі плив за Дамблдором, зачіпаючи пучками занімілих пальців шорстке мокре каміння.

Згодом він побачив, що Дамблдор попереду вже вилазить з води, поблискуючи сріблястим волоссям і темною мантією.

Коли Гаррі доплив до того місця, то виявив східці, що вели до великої печери. Він став на них і, тремтячи від холоду, виліз у застигле морозне повітря; з мокрющого одягу струменіла вода.

Дамблдор стояв посеред печери, високо піднявши чарівну паличку, й помалу обертався, обводячи поглядом стіни й стелю.

— Так, це саме тут, — сказав він.

— А як ви знаєте? — прошепотів Гаррі.

— Тут відчуваються чари, — просто відповів Дамблдор.

Гаррі не знав, чи то він тремтів від холоду, що пронизував до кісток, чи теж від усвідомлення присутності чарів. Він спостерігав за Дамблдором, що й досі обертався на місці, очевидно, зосереджуючись на якихось невидимих для Гаррі речах.