— Пане професоре! — запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа. — Давайте я, бо я…

Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся. Блиснуло срібло — і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам’яна поверхня рясно вкрилася темними блискучими крапельками.

— Ти дуже люб’язний, Гаррі, — Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над глибоким порізом на руці — і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві рани. — Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?

Сліпучі сріблясті обриси арки знову з’явилися на стіні, але тепер уже не зникали: натомість щезло забризкане кров’ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у непроглядну темряву.

— Спочатку, мабуть, я, — сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу засвічуючи чарівну паличку.

Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж звичайна.

— Ходімо, — спокійно сказав Дамблдор. — Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати. Їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого — безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

— Пане професоре? — не витримав нарешті він. — Думаєте, горокракс тут?

— Тут, — відповів Дамблдор. — Я переконаний. Питання лише, як нам до нього дістатися?

— А не можна… спробувати замовляння-викликання? — запропонував Гаррі. Він добре розумів, що це ідіотська пропозиція, але так хотілося якнайшвидше звідси зникнути.

— Та вже ж, можна, — погодився Дамблдор, так різко зупиняючись, що Гаррі ледь на нього не наштовхнувся. — Візьми й спробуй.

— Я? Ну… ну що ж…

Гаррі такого не сподівався, однак прокашлявся і голосно вигукнув, піднявши чарівну паличку:

— Акціо горокракс!

Зі звуком, схожим на вибух, щось величезне й бліде вирвалося з темної води за якихось шість метрів од них. Гаррі ще й не встиг роздивитися, як воно вже шубовснуло назад, розігнавши по дзеркальній поверхні великі й глибокі брижі. Гаррі з переляку відсахнувся й ударився об стіну. Серце шалено гупало, коли він повернувся до Дамблдора.