— Це лише сіни, передпокій, — сказав Дамблдор за мить. — Треба проникнути всередину… тепер на нашому шляху постануть перешкоди, створені Лордом Волдемортом, а не самою природою…

Дамблдор підійшов до стіни печери й погладив її пучками зчорнілих пальців, бурмочучи якісь слова чудернацькою мовою, що її Гаррі не розумів. Двічі Дамблдор обійшов довкола печери, промацуючи кожнісінький сантиметр шорсткого каміння, а іноді зупинявся й обмацував пальцями якусь окрему ділянку, аж нарешті завмер на місці, приклавши долоню до стіни.

— Тут, — сказав він. — Заходити треба тут. Вхід приховано.

Гаррі не питав, звідки Дамблдор це знає. Він ще не бачив чаклуна, який би все робив саме отак — за допомогою звичайних поглядів та доторків; але Гаррі давно вже збагнув, що вибухи й дим найчастіше бувають свідченнями дурості, а не майстерності.

Дамблдор одійшов від стіни печери й націлив на неї чарівну паличку. За мить там з’явилися сліпучо-білі обриси арки, немовби її ззаду підсвітили потужним світлом.

— Ви з-зуміли! — цокотів зубами Гаррі, та не встигли ці слова зірватися йому з вуст, як обриси зникли, залишивши ту саму голу й міцну кам’яну поверхню. Дамблдор озирнувся.

— Вибач, Гаррі, я й забув, — він спрямував на нього чарівну паличку — й одяг Гаррі миттю став теплий і сухий, наче повисів біля палаючого вогнища.

— Дякую, — зрадів Гаррі, але Дамблдор знову зосередився на міцній стіні печери. Він не вдавався до чарів, а просто стояв і пильно дивився, немовби побачив якийсь надзвичайно цікавий напис.

Гаррі не рухався; він не хотів відволікати зосередженого Дамблдора.

Це тривало цілих дві хвилини, а тоді Дамблдор тихо сказав:

— Не може бути. Так грубо.

— Що таке, пане професоре?

— Я так собі думаю, — Дамблдор сягнув здоровою рукою в мантію і вийняв короткий срібний ніж, схожий на той, яким Гаррі кришив складники для настоянок та відварів, — що з нас вимагають плати за прохід.

— Плати? — здивувався Гаррі. — Треба розплачуватися з дверима?

— Так, — відповів Дамблдор. — Кров’ю, якщо не помиляюся.

— Кров’ю?

— Я ж казав, що це грубо, — презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор, немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. — Ідея, як ти, мабуть, розумієш, полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.

— Так, але якщо їх можна уникнути… — пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль, і геть не прагнув відчути його знову.

— Іноді їх, однак, не уникнути, — сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й виставляючи ушкоджену руку.