— Не треба було лізти в ту Ґодрикову Долину. Це я винен, це все я винен, Герміоно, пробач.

— Не ти винен. Я теж туди хотіла. Я справді думала, що Дамблдор там залишив для тебе меча.

— Ну, то… ми обоє помилилися, правда?

— Що сталося, Гаррі? Що сталося, коли вона повела тебе нагору? Змія там десь ховалася? Виповзла, вбила її й напала на тебе?

— Ні, — заперечив він. — Це вона була змією… або змія була нею… увесь той час.

— Ш-що?

Він заплющив очі. І досі відчував на собі сморід того дому. Це допомагало з неймовірною чіткістю пригадати все те жахіття.

— Батільда, мабуть, недавно померла. Змія була… була у ній усередині. Відомо-Хто залишив її в Ґодриковій Долині чекати. Ти мала рацію. Він знав, що я повернуся.

— Змія була у неї всередині?

Він знову розплющив очі. Герміону аж нудило.

— Люпин казав, що ми зіткнемося з чарами, яких і уявити не могли, — сказав Гаррі. — Вона не хотіла розмовляти при тобі, бо це була парселмова, я не збагнув тоді, що це парселмова, бо я її розумію. Коли ми піднялися нагору, змія послала про це повідомлення Відомо-Кому, я це чув у своїй голові, я відчув його збудження, він наказав мене затримати… а тоді…

Він пригадав, як змія виповзала з Батільдиної шиї. Не варто було переповідати ці деталі Герміоні.

— …вона змінилася, стала змією й напала.

Він подивився на слід від укусу.

— Вона не повинна була мене вбивати, а тільки затримати до приходу Відомо-Кого.

Якби ж він зумів ту змію вбити, то все було б не намарно… Він розчаровано сів на ліжку й відкинув покривала.

— Гаррі, лежи, тобі треба відпочити!

— Це тобі треба поспати. Не ображайся, але вигляд у тебе жахливий. Зі мною все гаразд. Я трохи побуду на варті. Де моя чарівна паличка?

Вона не відповіла, а тільки дивилася на нього.