— Ні… я її загубив… випала з рук…

— Гаррі, все добре, прокинься, прокинься!

Він був Гаррі… Гаррі, а не Волдеморт… а шурхотіла не змія…

Він розплющив очі.

— Гаррі, — прошепотіла Герміона. — Як ти почуваєшся? Добре?..

— Так, — збрехав він.

Гаррі лежав у наметі, накритий кількома ковдрами на нижньому ліжку. Дивлячись на холодне й застигле світло, що пробивалося крізь брезентовий намет, він зрозумів, що надворі почало світати. Він був наскрізь просякнутий потом. Відчував піт на простирадлах і на ковдрах.

— Ми врятувалися.

— Так, — підтвердила Герміона. — Я скористалася літальними чарами, щоб покласти тебе на ліжко, бо не мала сили підняти. Ти був… ну, ти не був зовсім…

Під її карими очима темніли фіолетові тіні, в руках вона тримала губку, якою витирала йому обличчя.

— Тобі було погано, — нарешті сказала вона. — Дуже погано.

— Давно ми звідти втекли?

— Кілька годин тому. Скоро вже ранок.

— І я що… був непритомний?

— Не зовсім, — ніяково пробурмотіла Герміона. — Ти кричав і стогнав і… і все таке інше, — додала вона тоном, від якого Гаррі стало моторошно. Що він такого робив? Викрикував прокльони, як Волдеморт? Плакав, наче немовля в люльці?

— Я не могла зняти з тебе горокракс, — сказала Герміона, і він зрозумів, що вона хоче змінити тему. — Він прилип тобі до грудей. Аж слід лишився. Вибач, я мусила застосувати відривальні чари, щоб його віддерти. А ще тебе вжалила змія, але я рану почистила й приклала ясенець…

Він стяг пропотілу футболку й глянув на груди. Просто над серцем яскраво червонів пропалений медальйоном овальний слід. На передпліччі гоїлися проколи від зміїних зубів.

— Де ти діла горокракс?

— Поклала в сумочку. Думаю, треба від нього відпочити.

Він знову ліг на подушку й подивився на її виснажене посіріле обличчя.