— Гаррі?

Герміона ніби боялася, що він вразить її закляттям з її ж палички. Вона присіла навпочіпки біля нього, тримаючи дві чашки чаю в тремтячих руках та щось незручне під пахвою.

— Дякую, — сказав він, беручи чашку.

— Можна з тобою поговорити?

— Так, — погодився він, не бажаючи її образити.

— Гаррі, ти хотів знати, хто той чоловік на фотографії. Ну… я маю ту книжку.

Вона боязко поклала йому на коліна новесенький примірник «Життя та сміття Албуса Дамблдора».

— Звідки… як?..

— Вона була в Батільдиній вітальні, лежала собі… а зверху була приліплена записка.

Герміона прочитала вголос кілька рядків, написаних ядучо-зеленим чорнилом.

— «Дорога Батті, дякую за допомогу. Це примірник моєї книжки, надіюся, вам сподобається. Це все ваші слова, навіть якщо ви їх не пригадуєте. Ріта». — Думаю, справжня Батільда отримала книжку ще за життя, проте вже, мабуть, не змогла її прочитати.

— Мабуть, що не змогла.

Гаррі глянув на Дамблдорове обличчя й відчув раптом напад дикого задоволення. Тепер він, незалежно від волі Дамблдора, знатиме все, про що той і не збирався йому розповідати.

— Ти й досі на мене сердишся? — запитала Герміона. Він побачив, як з її очей знову бризнули сльози, і зрозумів, що лють не зійшла з його обличчя.

— Ні, — сказав тихо. — Ні, Герміоно, я розумію, що то була випадковість. Ти все робила, щоб ми вирвалися звідти живі, і це було правильно. Якби не ти, я вже давно був би мертвий.

Він видушив з себе усмішку й повернувся до книжки. Видно було, що ніхто її не розкривав. Він погортав сторінки, розглядаючи фотографії. Майже зразу натрапив на ту, що шукав — юний Дамблдор та його вродливий товариш сміються з якогось давно забутого жарту. Гаррі прочитав підпис під фото.

«Албус Дамблдор невдовзі після смерті матері зі своїм другом Ґелертом Ґріндельвальдом».