— В-володарю, — затинаючись, пробелькотів ґоблін і його чорнющі очі вирячилися з жаху, — в-володарю… ми п-пробували їх з-зупинити… обманом, володарю… вдерлися… вдерлись у… сховище… Лестранжів…

— Обманом? Як це обманом? Я думав, що в «Ґрінґотсі» уміють виявляти обман? І хто ж це був?

— Це був… це був… т-той хлопець П-поттер і д-двоє спільників…

— І що вони взяли? — запитав він голосніше, охоплений неймовірним жахом. — Кажи мені! Що вони взяли?

— М-маленьку золоту ч-чашечку, м-мій пане…

Розлючений вереск, вереск несприйняття, вирвався з нього, наче з когось чужого. Він оскаженів, знавіснів — цього не могло бути, це ж неможливо, ніхто про це не знав! Як міг би цей хлопчисько розгадати його таємницю?

Бузинова паличка розітнула повітря і в кімнаті спалахнуло зелене сяйво. Ґоблін, що стояв навколішках, повалився мертвий, а нажахані чаклуни кинулися врозтіч. Белатриса й Луціус Мелфой випередили всіх, намагаючись першими добігти до дверей, але чарівна паличка знову й знову батожила повітря, умертвляючи тих, хто ще лишався живий, усіх без винятку — за те, що принесли йому цю неможливу звістку про золоту чашечку…

Він метався кімнатою серед трупів, і в голові промайнули видіння: його скарби, його обереги, його рятівні якорі безсмертя… щоденник було знищено, а чашу викрадено. А що, як цей хлопець знає про все інше? Невже знає, невже почав діяти, невже знайшов ще щось? Можливо, це все почав Дамблдор? Дамблдор, який завжди його підозрював, Дамблдор, якого вбили за його наказом, Дамблдор, чиєю чарівною паличкою він зараз володів, але який досяг його навіть з безчестя смерті руками хлопця, хлопця…

Але ж якби той хлопчисько і знищив котрийсь із горокраксів, то він, Лорд Волдеморт, знав би про це, відчув би це? Він, найвидатніший чаклун, він, убивця Дамблдора і безлічі інших дрібних нікчем, ім’я яким Ніхто і звати яких Ніяк — як міг не знати цього Лорд Волдеморт, якби він, він сам, єдиний і неповторний, зазнав нападу чи був покалічений?

Щоправда, він цього не відчув, коли було знищено щоденник, але ж, на його переконання, це було тому, що він тоді ще не мав тіла, яке могло б відчувати, він навіть не був привидом… ні, безсумнівно, решті горокраксів нічого не загрожує… вони неторкані…

Але він мусить це знати, мусить переконатися… Він крокував кімнатою, віджбурнувши ногою труп ґобліна, а в його розпалених мізках зринали невиразні видіння: озеро, хатина, Гоґвортс…

Краплинка розсудливості охолодила його лють. Як хлопець міг знати, що він заховав персня у Ґонтовій хатині? Ніхто ніколи не знав, що він родич Ґонтам, він приховав цей зв’язок, ті вбивства ніколи не пов’язували з ним; перстень, безумовно, був у безпеці.