Закінчивши, долучився до друзів. Відколи вони вирвалися зі сховища, він уперше міг належно їх роздивитися. Обличчя й руки в обох були вкриті запаленими червоними опіками, а одяг місцями був обсмалений. Вони здригалися від болю, кроплячи свої численні рани есенцією ясенця. Герміона подала флакончик Гаррі і витягла три пляшки гарбузового соку, прихопленого з котеджу «Мушля», а заодно і три чисті сухі мантії.
Вони перевдяглися й почали жадібно дудлити сік.
— Ну, що ж, добре те, що ми здобули горокракс, — озвався нарешті Рон, що сидів і дивився, як відростає шкіра на його руках. — А погано те, що…
— …нема меча, — процідив крізь зуби Гаррі, кроплячи ясенцем дірку в джинсах, під якою червонів опік.
— Нема меча, — повторив Рон. — Це шахраювате мале падло…
Гаррі скинув мокру куртку, вийняв з кишені горокракс і поклав на траву перед ними.
Чашечка поблискувала на сонці, а вони дивилися на неї, допиваючи сік.
— Добре, що цього разу хоч не доведеться тарабанити це на собі, — а було б прикольно чалапати з чашкою на шиї, — сказав Рон, витираючи рукою рота.
Герміона подивилася на той бік озера, де й досі хлебтав воду дракон.
— Як думаєте, що з ним зроблять? — запитала вона. — Усе буде нормально?
— Ти вже, як Геґрід, — усміхнувся Рон. — Це ж дракон, Герміоно, він дасть собі раду. Подумай краще про нас.
— Тобто?
— Ну, я не знаю, як тобі на це делікатно натякнути, — зіронізував Рон, — але я припускаю, що хтось таки міг помітити, як ми вдерлися у «Ґрінґотс».
Вони всі втрьох розреготалися й довго не могли зупинитись. Хоч боліли ребра і в голові паморочилося від голоду, Гаррі упав горілиць на траву й реготав, дивлячись на багряне небо, аж йому пересохло в горлі.
— То що ж нам тепер робити? — запитала нарешті Герміона, гикаючи й намагаючись говорити серйозно. — Він зрозуміє, правда? Відомо-Хто зрозуміє, що ми довідалися про горокракси!
— Може, вони побояться йому сказати? — з надією озвався Рон. — Може, це все замнуть…
Небо, пахощі озерної води, звук Ронового голосу — усе раптом зникло. Біль пронизав голову Гаррі, наче удар меча. Він опинився у тьмяно освітленій кімнаті, перед ним півколом виструнчилися чаклуни, а на підлозі до його ніг припала чиясь маленька тремтяча постать.
— Що ти варнякнув? — голос його був високий і холодний, але всередині все палало від люті й жаху. Єдине, чого він так боявся… але це просто неможливо — як? яким чином?..
Ґоблін тремтів, не в силах бачити над собою ці червоні очі.
— Повтори! — пробурмотів Волдеморт. —