Гаррі тривалий час, а може, лише кілька секунд, сидів у роздумах. Тут важко було з певністю судити про такі явища, як час.
— Він убив мене вашою чарівною паличкою.
— Він
— Але зараз я почуваюся чудово, — сказав Гаррі, дивлячись на свої бездоганно чисті руки. — А де ж ми є?
— Це я хотів би тебе запитати, — сказав, оглядаючись навколо, Дамблдор. — Де ми, на твою думку, опинилися?
Поки Дамблдор про це не питав, Гаррі не мав ані найменшої гадки. Але тепер у нього раптом з’явилася готова відповідь.
— Це схоже, — поволі проказав він, — на вокзал Кінґс-Крос. Тільки тут він набагато чистіший, безлюдний і немає поїздів.
— Вокзал Кінґс-Крос! — Дамблдор нестримно захихотів. — Це ж треба! Та невже?
— А де ж ми, по-вашому? — розгубився Гаррі.
— Мій любий хлопче, я не знаю. Це ж, як то кажуть, твоя гра.
Гаррі й гадки не мав, що це означає. Дамблдор доводив його до нестями. Гаррі глянув на нього і пригадав питання, значно важливіше, ніж місце їхнього перебування.
— Смертельні реліквії, — сказав він і з радістю побачив, що ці слова стерли усмішку з лиця Дамблдора.
— А, так, — Дамблдор здавався навіть дещо стурбованим.
— І що?
Чи не вперше за увесь час їхнього знайомства Дамблдор не був схожий на поважного старого чоловіка. Анітрохи не схожий. Мигцем він нагадав маленького хлопчика, впійманого на шкоді.
— Пробач мені, — пробурмотів він. — Пробач, що я тобі не довіряв. Що тобі не розповів. Гаррі, я просто боявся, що в тебе нічого не вийде, як не вийшло в мене. Я боявся, що ти повториш мої помилки. Пробач мені, Гаррі, благаю. Тепер я вже знаю, що ти кращий за мене.
— Що ви таке говорите? — розгубився Гаррі, спантеличений Дамблдоровим тоном і слізьми, що несподівано проступили в нього на очах.
— Реліквії, реліквії, — пробурмотів Дамблдор. — Мрія зневіреної людини!
— Але ж вони справжні!