— Але ж ви мертві, — сказав Гаррі.

— О, так, — буденно підтвердив Дамблдор.

— Тоді… я теж мертвий?

— Ох, — ще ширше всміхнувся Дамблдор. — Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.

Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.

— Ні? — перепитав Гаррі.

— Ні, — підтвердив Дамблдор.

— Але ж… — Гаррі машинально підняв руку до шраму-блискавки. Його, здається, не було. — Але ж я мав загинути… я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!

— І саме це, на мою думку, — сказав Дамблдор, — і було найсуттєвішим.

Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.

— Поясніть, — попросив Гаррі.

— Ти ж уже й сам знаєш, — відказав Дамблдор і стулив кінчики пальців.

— Я дозволив йому мене вбити, — сказав Гаррі. — Це ж так?

— Так, — кивнув головою Дамблдор. — Далі!

— Тому та частинка його душі, що була в мені…

Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі.

— …зникла?

— О, так! — підтвердив Дамблдор. — Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.

— Але тоді…

Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.