Він сів. Виявилось, що тіло неушкоджене. Торкнувся лиця. Окулярів він уже не носив.

Тоді дивний шум долинув до нього крізь несформовану порожнечу, яка його оточувала: м’яке й неголосне тупання чогось, що чапало, крутилося й пручалося. Це були звуки жалісливі і водночас трохи непристойні. Гаррі відчув певну незручність, немовби підслуховував щось приховане й ганебне.

Уперше йому захотілося бути вдягнутим.

Ледве бажання виникло в голові, як неподалік з’явилася мантія. Він її взяв і накинув на себе: вона була м’яка, чиста й тепла. Було щось надзвичайне в тому, як вона з’явилася — просто так, у ту ж мить, як він забажав…

Він зіп’явся на ноги і роззирнувся. Може, це була якась величезна кімната на вимогу? Що довше він дивився, то більше починав бачити. Високо вгорі виблискував під сонцем великий скляний купол. Можливо, це був палац. Скрізь панувала тиша й непорушність, окрім того дивного тупання і скиглення, що долинало з імли десь неподалік…

Гаррі поволі повертався на місці, і навколишнє немовби само себе творило в нього на очах. Широкий відкритий простір, яскравий і чистий, приміщення, набагато більше за Велику залу, з прозорим куполоподібним скляним дахом. І було порожньо. Він був тут єдиний, окрім…

Він аж відскочив. Помітив те, що створювало дивні звуки. Воно скидалося на малу голу дитину, що скрутилася калачиком на підлозі. Шкіра в дитини була подразнена і в ранах, наче її здирали з неї, і ця дитина лежала, трясучись, під стільцем, де хтось її покинув, запхав, щоб не бачити, і тепер вона, нікому не потрібна, відчайдушно хапала ротом повітря.

Він її боявся. Була маленька, квола й поранена, але він не хотів до неї підходити. Проте підступив на кілька кроків, готовий щомиті відскочити. Підійшов так близько, що міг до неї доторкнутися, проте не наважувався. Почувався останнім боягузом. Мав би її заспокоїти, але вона викликала в нього відразу.

— Ти нічим не допоможеш.

Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьорий і стрункий, у просторій темно-синій мантії.

— Гаррі. — Він широко розставив руки — білі, цілі й неушкоджені. — Ти чудовий. Ти відважний, ти хоробрий. Пройдімося.

Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам’ятав. І все ж…