— Якщо ви планували свою смерть від руки Северуса, то, мабуть, очікували, що бузинова паличка опиниться в нього?

— Визнаю, такий був мій намір, — підтвердив Дамблдор, — та не все вийшло так, як я хотів.

— Так, — погодився Гаррі. — Усе вийшло трохи не так.

Істота за їхніми спинами смикнулася й застогнала, а між Гаррі і Дамблдором запала довга мовчанка. Усвідомлення того, що буде з ним далі, поступово огорнуло Гаррі, неначе сніг, що м’яко падає згори.

— Я повинен повернутися, так?

— Вирішуй сам.

— Я маю вибір?

— О, так. — Дамблдор йому всміхнувся. — Ти кажеш, що ми на Кінґс-Крос? Думаю, якщо ти вирішиш не повертатися, ти зможеш… скажімо так… сісти на поїзд.

— І куди він мене повезе?

— Далі, — відповів Дамблдор просто. Знову запала тиша.

— Волдеморт має бузинову паличку.

— Справді. Волдеморт має бузинову паличку.

— Але ви хочете, щоб я повернувся.

— Я думаю, — сказав Дамблдор, — що коли ти обереш повернення, то є шанс покінчити з ним раз і назавжди. Я не можу цього пообіцяти. Але я знаю, Гаррі, що ти значно менше боїшся ще раз потрапити сюди, ніж він.

Гаррі знову подивився на жалюгідну істотку, що тремтіла й задихалася в закутку під сидінням.

— Не жалій мертвих, Гаррі. Жалій живих, а понад усе тих, що живуть без любові. Якщо ти повернешся, менше душ буде скалічено, менше родин розірвано. Якщо ти вважаєш, що це гідна мета, то ми, на разі, попрощаємось.

Гаррі кивнув головою і зітхнув. Покинути цей світ буде значно легше, ніж перед тим зайти в Заборонений ліс, але тут тепло, світло й затишно, а там, він знав, його чекає біль і страх нових утрат. Він підвівся, Дамблдор теж. Вони довго дивилися один одному у вічі.

— Скажіть мені останнє, — попросив Гаррі. — Це все справжнє? Чи відбувається лише в моїй голові?

Дамблдор засяяв усмішкою, і його голос прозвучав голосно й чітко у Гаррі в вухах, хоч яскрава імла знов опустилася, ховаючи його постать.

— Авжеж, Гаррі, це відбувається в твоїй голові, але чого ж воно має бути несправжнім?