— Ти спізнився, — сказав Гаррі. — Ти проґавив свій шанс. Я тебе випередив. Я переміг Драко ще кілька тижнів тому. Забрав у нього чарівну паличку.

Гаррі смикнув чарівною паличкою з глоду, і відчув, як усі очі в залі прикипіли до неї.

— Отож тепер усе залежить від одного, — прошепотів Гаррі. — Чи та чарівна паличка, яку ти тримаєш, знає, що її останнього володаря було роззброєно? Бо якщо знає… то справжній володар бузинової палички — я.

Червоно-золотисте сяйво раптом освітило зачаровану під небо стелю, коли над підвіконням найближчого вікна з’явився краєчок сліпучого сонця. Це сяйво одночасно впало на їхні обличчя, і Волдемортове зненацька перетворилося на палаючу пляму. Гаррі почув, як верескнув високий голос, і теж заволав, покладаючи всі надії на небеса і цілячись Драковою чарівною паличкою:

— Авада Кедавра!

— Експеліармус!

Неначе гарматний постріл пролунав у залі — і золотисте полум’я, що спалахнуло поміж ними, у самісінькому центрі витвореного ними кола, позначило місце, де зіштовхнулися два закляття. Гаррі бачив, як Волдемортів зелений струмінь зіткнувся з його закляттям, бачив, як бузинова паличка підлетіла високо вгору — темною стрілою на тлі вранішнього сонця, як вона закрутилася під зачарованою стелею, наче голова Наджіні, як вона полинула до свого володаря, котрого не могла вбити і котрий нарешті остаточно нею заволодів. Тож Гаррі з бездоганною вправністю ловця впіймав чарівну паличку вільною рукою, а Волдеморт повалився на спину, розкинувши руки і закотивши вузенькі яскраво-червоні очі. Том Редл упав на підлогу, завершивши свій земний шлях. Його тіло було кволе й зіщулене, білі руки — порожні, зміїне лице — бездумне й розгублене. Волдеморт був мертвий, убитий власним закляттям, що зрикошетило на нього, а Гаррі стояв з двома чарівними паличками й дивився на порожню оболонку свого ворога.

Тиша тривала одну-однісіньку тремтливу секунду, поки в повітрі ще висів шок від усього, що сталося. А тоді хаос закрутився навколо Гаррі — крики, вітання і рев свідків цієї події розкололи повітря. Яскраве світанкове сонце засліпило вікна, і всі кинулися до Гаррі, а найпершими були Рон з Герміоною, і саме їхні руки обвили його за плечі, саме їхні нерозбірливі крики трохи його не оглушили. А тоді підбігли Джіні, Невіл і Луна, а потім усі Візлі і Геґрід, і Кінґслі, і Макґонеґел, і Флитвік, і Спраут… І Гаррі не міг розібрати ані слова, бо всі кричали одночасно, і він уже не знав, чиї руки його хапають, тягнуть, обіймають, бо їх були сотні — сотні рук, і всі намагалися хоч торкнутися хлопця, що вижив, і завдяки якому це все нарешті закінчилося…